Як я сів за кермо в 45: Історія про страхи, міфи, стереотипи і чоловічу справу (6 ФОТО)

Авто купити змусив старший син: «Я йому не перечив»

Тут і далі всі фото з ФБ-сторінки автора

Максим Залевський знаний екоактивіст, президент Global Ecovillage Network. Ukraine. Однак тут нас цікавить його автомобільний досвід.

Він у нього достатньо пізній і тому – специфічний. Подаємо далі допис – без коментарів та без змін:

 

Як я сів за кермо в 45

Отже обіцяна історія довжиною в життя. Історія про страхи, про міфи, стереотипи і чоловічу справу.

Моя дорога за кермо дійсно трохи затягнута. Бо права я отримав ще в 2007 році. А вперше переключати передачі навчився мабуть років в 9. Що могло таке статись, щоби так незлюбити кермо та автомобілі. А головне, що мало б статись, щоби сісти за кермо знову.

Про стереотипи та чоловічу справу

Тут в коментах дуже вдало сказали, що існує такий міф ніби в світі існують так звані чоловічі справи і водіння авто, так би мовити, вмонтовано в заводські налаштування чоловіків.

Мабуть, я не зовсім той справжній чоловік. І заглядаючи в своє минуле, я б сказав, що я в чоловічому середовищі своєї родини швидше був розчаруванням. Там вони були справжні.

Це було советське дитинство, де армія і техніка були головним культом.

 

Таке собі силове мілітаристичне дитинство. Де я ніяк не вписувався, бо від природи був кволим і хворобливим з тонкими кінцівками і малим зростом.

 

Я швидко змучувався від фізичних навантажень і стресував, плакав при психічних.

Одним словом наші брутальні чоловіки швидко виставили мені діагноз, що ніякий я не мужик, розмазня. Махнули на мене рукою і до техніки підпускали дуже дозовано.

Доступ до авто звісно починався влітку. В діда був гараж, Жигуль копійка і мопед Верховина. І багато приміщень з запчастинами, інструментами і станками. Можна сказати це був такий міні шрот майстерня. Крім діда було ще три його сини, мої дядьки, які були супер водіями. Окрім мабуть мого батька, який мав якусь студентську травму щодо водіння. Десь попав в аварію на вантажівці. І цей страх водіння мабуть передався мені.

Тому водіння авто в мене починалось з миття коліс тряпкою і відром. А також виносінням мозку в техзнаннях. Де я звісно тупий, як пробка і ні чорта не тямлю.

Якщо ви колись мили колеса тряпкою і відром то мабуть знаєте, що тих відер на одне колесо треба десятки. І значно простіше робити, це шлангом і щіткою. Тобто це була така популярна форма прихованого стьобу чи покарання.

З мопедом Верховина було ше цікавіше. Бо перше, що треба робити коли вивіз його з сараю - це кілька днів ремонтувати. Легендарна совєтьська техніка, яку треба щоразу допилювати напильником. Перебирати свічки, змащувати і лиш потім, як повезе, раз зробити коло по вулиці. Щоби він знову заглух і знову тиждень ремонтувати. З усіма цими прокльонами та матюками.

І класичними: Киньте то всьо! Ідіть їсти, я кому то наклала. Нашо воно вам! То барахло. Краще займіться ділом!

Врешті дядьки плювали, закочували його в сарай і на тому мої водіння закінчувались. Мабуть до першого курсу технікуму я так і не мав достатньо сили в руках, щоби витиснути ручку, щоби переключати ті ідіотські передачі на Верховині. Хоча їх там було всього дві. А на кожному повороті просто глух. І заводився тільки коли розвертав його вручну ногами.

Короче єдийний транспорт, який мені був під силу це мабуть велосипед.

Технікум

Так вже склалось, що батько не покидав надії зробити з мене справжнього чоловіка. І з міської школи відправив до діда в село на перековку. В сільськогосподарський технікум вчитись на бухгалтера. Це був той прекрасний період, коли студенти виходять на перекур на дорогу і розбирають кожну машину, яка проїхала по трасі. Розмови були лише про машини і звісно дівчат.

Мій перехідний вік статевого дозрівання почався десь на другому курсі, коли сільські хлопці та дівчата вже давно жили статевим життям. І відповідно все в мене було з запізненням.

Коли хлопці пішли в ДОСААФ (автошколу) вчитись їздити на вантажівках, батько сказав тобі зарано. І я з ним погодився. Де я, а де керування авто. Тим більше вантажівки, переважно совкові ЗІЛи та Гази. Мої установки з дитинства укорінилися ще міцніше. Коли у хлопців з’явилися перші мотоцикли Яви та Мінськи. А згодом і перші машини, куди ми набивались битком. Найбільша мрія - звісно Жигуль п'ятірка.

За всі роки в технікумі дід і дядьки так і не довірили мені Жигуль, у батька тоді був ще Запорожець, але і на ньому я так і не можу пригадати себе за рулем. Для цього мабуть треба було бути чоловіком, а я мабуть на статус чоловіка не дуже тоді тягнув.

Тоді ще я не знав що таке дитячі травми, булінг і самооцінка. Я просто вірив, що це не моє. А мені відводилось життя невдахи ботана, сидіти в кабінеті і папірці перебирати з купки на купку. З класу шостого я знав, що буду бухгалтером. Це був сценарій на все життя.

Знаєте є така байка про лева, якому всі в лісі вирішили говорити, що він осел. І він з часом змирився, забився в куточок і заблеяв. Десь так сталось і зі мною. Особливо у відношенні з авто.

В університеті ботанів було більше і мені стало легше. Принаймі, я знаходив інтереси, які були мені так би мовити під силу. Так у мене з’явився комп’ютер і перші стратегічні ігри. В яких я втонув мабуть на ціле десятиліття. Аж поки не одружився. І треба було знову входити в роль справжнього чоловіка.

А справжні чоловіки що?

Вірно, повинні їздити на авто. А не оце от все з якимись там комп’ютерами. Це була епоха, коли айтішники ще жили в бідності закриті в крайньому кабінеті в гулі великих процесорів і маленьких чорно-білих моніторів і жодного авторитету в суспільстві не мали. Комп’ютерщики одним словом до справжніх чоловіків не відносились.

Я пішов в автошколу. Не знаю, як так сталось, але я знайшов якусь найдешевшу сільську автошколу на околиці міста. Де все повторилось.

Розбита третя модель Жигулі з таким же придуркуватим абюзивним алкашом тренером. Якому я довірив свого внутрішнього хлопчика почати все спочатку.

Знаєте. Я ще той мазахіст. І пробув все навчання до кінця, з усіма криками під руки, приниженнями і матюками. Бо я до них звик ще з дитинства і інших стосунків у освіті та вихованні просто не знав.

Це тепер існує якась рефлексія і психотерапія. А тоді існував просто алкоголь. І я чекав кінця навчання, щоби піти і напитись. Так само було і на роботі і всюди.

На здачі екзамену на водіння, я здається напився до, а не після. Та напіврозвалена жигулька на маневрах кілька разів заглохла.

Я плюнув вийшов і пішов додому. Проте екзамен мені зарахували. Бо причиною були мабуть не мої навики, а те що той придурок тренер взагалі не дивився до своєї машини. І про це мабуть всі знали.

Мені кілька разів дзвонили з автошколи, щоби я забрав права. Але я так і не пішов. Вигорів і не хотів на них всіх дивитись. У мене так буває.

Отже, моя чергова спроба стати справжнім чоловіком потерпіла фіаско. І відкинула мене від авто ще на кілька років.

За цей час я зав’язав з алкоголем та зайнявся спортом. Змінив роботу, та став вивчати книги з продаж та успішного успіху. Я пішов в Емвей.

І от одного разу, вербуючи до себе в мережу чергову свою знайому зі списку. Я почув, що вона йде в автошколу.

А пішли разом! Давай.

Я подумав, як вона зможе, то і я теж.

І цього разу все пішло інакше.

Це була дорожча автошкола в центрі міста. Хороша іномарка і адекватний тренер. Ми сіли і поїхали по місту. Наїздів потрібну кількість годин і отримав права. Без нервів з відчуттям власної гідності.

Але авто в мене так і не з’явилось, ще мабуть років п’ять. І це мабуть також історія про зону комфорту. Тому що мене возили.

Спочатку це були водії з маминої роботи. А потім з роботи, де я став керівником.

І згодом в кожному проекті, який ми розвивали, відкриваючи офіси у великих містах, ми брали собі штат водіїв. Які забирали мене з потяга на вокзалі, везли в офіс, потім на обід в ресторан, потім на зйомні квартири і куди скажу.

Це була звичка, яка виробилась з того ж дитинства. Де не справжні чоловіки можуть не керувати авто, проте керувати проектами та компаніями цілком.

Довгий час у мене був свій власний стереотип, з яким я ніяк не міг справитись, мене дивували ті особливо красиві жінки, які обирають тих справжніх чоловіків, які переважно можуть лише крутити руль і везти куди скажуть. Але це мабуть вже інша історія.

Мабуть з ними більш безпечно.

Тож в якийсь із днів я приіхав з продажу чергового проекту і сказав що треба таки покласти ще одну галочку в епопеї справжніх чоловіків - збудувати дім і звісно ж власне авто.

Так у мене з’явився одразу цілий бус - мерседес віто.

Його привіз кум. І він був настільки білий, що аж світився на фоні холодного сірого оточення та листопадового неба.

Все по карті мрій. Бо колись я сказав, що буде білий мерседес. Вербуючи людей в Емвей. А вони мені казали, як буде, тоді й приходь.

Та я вже не прийшов.

Головна помилка з бусом. Що я знову взяв собі водія. І їздив на ньому дуже рідко. І кожен раз дуже стресував.

Бо з бусом в місті з вузькими вуличками і насиченим рухом їздити дуже не просто. А місто в нас саме таке. В той час дороги були вщент розбиті, а об’їзна виглядала так ніби там був щільний мінометний обстріл.

Ми їздили всією сім’єю, яка тоді виросла до п’яти чоловік. А з водієм це вже бус. Виходить ніби компроміс. Але в якийсь момент у мене сталось відчудження від авто настільки. Що я лише давав гроші на обслуговування та пальне.

А коли сідав за руль по місту, то стресував настільки, що доводились ще півгодини сидіти в авто поки тіло заспокоїться. Зійде тремор в руках. Від тих ям і скажених водіїв, які буквально кидались на мене через мою низьку культуру водіння великим авто.

Короче, в якийсь момент я вигорів і закрив того буса на парковці назавжди. Аж поки не продав під сльози та крики обурення всієї родини.

А потім з’явився Убер

Одночасно я відкрив для себе подорожі лоукостами та онлайн-сервісами каршерінгу та букінгу. Я почав літати по світу і розуміти, що все можна ситуативно орендувати і немає жодного сенсу володіти якимось майном. Приходить час безпілотних таксі і водіння для справжніх чоловіків відходить в минуле.

Тоді світ здавався таким відкритим і цифровим, приходило відчуття, що епоха справжніх чоловіків взагалі відходить в минуле з їх наче особливими навиками крутити гайки та бортувати колеса.

Коли підріс мій старший син і сказав, що хоче авто.

 

Я йому не перечив. Він сам здав на водіння і ми взяли авто з салону з повним сервісом.

 

Він з легкістю його освоїв, бо воно було компактне і сучасне.

Там нічого не тріщало, не глухло, не текло і не відвалювалася. Не треба по лікоть в мазуті робити надуті щоки перед відкритим капотом і смикати трубочки. Бо їх там взагалі немає.

Короче, я вчергове зрозумів, що вся ця історія з брутальністю мого виховання і принижень виходила з травмованості мого оточення. Безвиході та бідності. Де просто інших виходів нема, як самому лізти під капот і з матюками розбиратись, що там тече. Бо взяти щось нове сучасне технологічне в моєї родини банально немає грошей. І з безвиході зриватись на дітях і близьких, які вони недолугі. Що не можуть собі дати раду.

Тепер нас возить наш старший син. І вже рветься за руль молодший. Якби не війна, то мабуть так би й було. І я навіть жодного разу не сів би за руль.

Якби не війна…

Кордони закрили. І прийшла знову епоха героїзму та справжніх чоловіків. Я вигорів від волонтерства. Але в епоху мілітарного героїзму це зветься інакше: чергове ниття тилової розмазні. Яку не випускають закордон вдихнути ковток цивілізованності гуманного світу.

Тепер відчуття, як ніби я знову в капсулі свого токсичного дитинства, в оточення справжніх чоловіків.

Де єдиний шлях вижити - це здаватись таким же.

Я сів за руль. Щоби перетнути кордон. І тепер я типу чоловік. Я можу їздити, навіть намагаюсь отримувати від цього задоволення. Але поки мене не покидає відчуття, що я відкидаю себе знову в минуле.

Учора мене знову завернули, довго і презирливо дивились на мене на кордоні, коли сказав що вигорів від волонтерства і хочу змінити діяльність. Ми проїхали о десятій вечора між містами і там взагалі не було машин. І я розумію що це відкат назад в нашій економіці. Яка повинна би працювати і вночі.

Я їхав додому і думав лише про одне, що буквально за кілька кілометрів від мене існує світ, де не треба здаватись чоловіком, щоби подорожувати. Там немає ні війни, ні комендантськоі години.

 

Там немає гендерних стереотипів і градації на справжніх і не справжніх. Там жінки не здобувають собі великих справжніх чоловіків на машині.

 

В цілях безпеки та захисту, купувати собі великі позашляховики, щоби справжні чоловіки не булили жінок на трасі.

Тепер це знову десь за залізним занавісом. Місце де я можу розслабити м'язи спини. І знову воювати, робити вигляд що я усміхнений та успішний справжній чоловік за рулем авто.

 

Радіо Трек: НОВИНИ

Радіо ТРЕК у Telegram · Twitter · Facebook.
Viber: 063-734-106-4
Сергій Шевчук

Сергій Шевчук

Відкрити плей-лист

Знайдено паспорт на прізвище Федорчук

У Рівному на вул. Київська в районі Спорттоварів знайдено паспорт, на прізвище Федорчук Юрій. Власник може звертатися за номером

Знайдено посвідчення з інвалідності на прізвище Ющук

Знайдено посвідчення з інвалідності другої групи на імʼя Ющук Олександр Миколайович та банківську картку ПриватБанк.  

У центрі Рівного втратили документи та ключі

27 грудня 2023 року у центрі Рівного втратили паспорт, ідент. код, техпаспорт на автомобіль, посвідчення водія, службове посвідчення на ім’я Валентюк О. Г. та ключі. Власник втраченого просить повернути все за винагороду.

Більше оголошень