Топ посадовці США ненароком включили Журналіста у секретну групу, де готували удар по Ємену
Журналіст спочатку думав, що це розіграш
Можливо, ви це проґавили. А даремно. Журналіст «The Atlantic» випадково потрапив у закриту Signal-групу, де протягом кількох днів обговорювали майбутню військову операцію США в Ємені.
Хто саме приєднав журналіста до секретного обговорення невідомо, але сам він спочатку думав, що це якийсь пранк недругів і його намагаються спровокувати на викривальний матеріал про головних фігурантів адміністрації Трампа
- Це не може бути правдою, спостерігаючи за досить дивним обговоренням підготовки до війни за участю Міністра оборони, Віце-президента, керівників спецслужб та цілої низки інших топ посадовців, - казав він собі.
Однак, далі розпочалися реальні удари по Ємену.
ЩО ТУТ ВРАЖАЄ, КРІМ САМОГО НЕДОГЛЯДУ?
Війна починається не в Пентагоні й не в Ситуаційній кімнаті Білого дому, а в месенджері. Віце-президент сперечається з міністром оборони. Обговорюються цілі, озброєння, таймінг, реакція союзників.
А за дві години по Ємену завдають реальних ударів. Група виявилася справжньою. При цьому журналіста ніхто не помічає, ніхто не запитує, хто він і що він тут робить. Ні до, ні після.
Ситуація сама по собі виглядає майже як у кіно. Але головне — не витік, а те, *як саме* обговорюються й ухвалюються рішення.
У переписці — жодної згадки про терміновість. Немає прямої загрози, немає неминучості. Є невдоволення Європою, обговорення логістики меседжів, репутаційні ризики. Міністр оборони каже, що «удар потрібен, щоб відновити стримування».
Віце-президент уточнює, що «ніхто не знає, хто такі хусити», і висловлює сумнів: «а чи не суперечить це нашим словам про Європу?» Йому відповідають, що відкладати не можна — «інакше буде витік, і ми виглядатимемо слабкими».
Це не стратегічна дискусія. Це політтехнологічний розбір. Рішення про застосування сили обговорюються в логіці інформаційної кампанії. Основні категорії — не цілі й засоби, а «вчасно», «виглядатиме погано», «як пояснити», «кого звинуватити».
У якийсь момент заходить мова про те, як змусити Європу оплатити операцію — не в переносному, а в буквальному сенсі. «Якщо ми відновлюємо свободу навігації за власний рахунок, має бути компенсація». Це тон перемовин, але не між союзниками — між підрядником і клієнтом.
Ніхто не заперечує, що США мають право й ресурси захищати свої інтереси.
Але риторика, на якій ґрунтується такий захист, дедалі більше нагадує не аналіз загроз, а мікс фрустрації, репутаційного розрахунку та роздратування на союзників.
Для України цей випадок — не привід для розчарування, а привід зрозуміти, як працюють механізми ухвалення рішень навіть на такому високому рівні. Це, звісно, посилює тривожність щодо рівня й форми ухвалення рішень.
Але не повинно породжувати фрустрацію через те, що нас не розуміють. Не зобов’язані й не будуть. Там діють інші механізми, інша політична динаміка.
Там, де ми звикли очікувати виваженості, може домінувати чинник внутрішнього контексту, короткострокового іміджевого ефекту або інформаційного тиску.
Там інша логіка, інші тригери, інші правила. І домінує внутрішній контекст — швидкий, емоційний, реактивний.
І, можливо, найпарадоксальніше в тому, що ці механізми стають дедалі менш формальними й дедалі більше схожими на ті, до яких ми самі давно звикли.
Просто раніше здавалося, що «в них так не буває». Виявляється — буває.
Радіо Трек: НОВИНИ
