«Серце, зцілене вірою, здатне пробачити, витримати і знову полюбити», - Андрій Черніловський
Як поводитись з тими, хто пройшов через пекло війни (с)
Подаємо нижче авторський допис людини, яка активно займається допомогою в реабілітації наших воїнів:
Це було в березні 2023 року. Він повернувся з війни. Вона чекала — щодня, щовечора, з молитвами й надією. Але коли двері відчинились — усе пішло не так, як у мріях.
Він мовчав. Довго. Більше дивився, ніж говорив. Спав на підлозі, хоч поряд було ліжко. Зранку ішов, ввечері повертався. Не міг залишатися один, кликав побратимів — тих, з ким пройшов вогонь і темряву. Разом вони мовчали, курили, іноді сміялись гірко. І багато плакали. По-справжньому. Без слів. Так, як плачуть ті, хто бачив смерть і життя водночас.
Вона не розуміла. Не знала, як підійти, як обійняти. Серце її було поруч, але він ніби залишився там — десь на окопах, під градом, у криках «лікаря!» і прощаннях без слів.
Він не був злим. Але в ньому жила тінь. Страх, провина, втома. Пекуче відчуття, що живий — а хтось ні. Він губився у своїх думках, забував дні, плутав реальність із спогадами. Здавалося, він і досі в бою.
А вона вже не знала, що робити. Мовчання між ними ставало глухим муром. Вона пробувала все — говорити, мовчати, торкатися, чекати. Та ніби жила поруч із кимось іншим — не з тим, кого проводжала в армію.
Одного вечора, коли він знову лежав на підлозі, згорнувшись клубком, вона вийшла з дому й просто пішла. Без мети. Просто йшла. Сльози текли самі. І серце стискалось від безсилля.
У кавʼярні, куди занесло її випадково, за сусіднім столиком розмовляли двоє військових. Один говорив про капеланів — мовляв, без них деякі хлопці б не витягнули. Як той капелан ночами сидів у госпіталі, як на позиціях молився з тими, хто втрачав побратимів, як просто був — коли всі розходились. Вона слухала крадькома, ніби вперше хтось озвучив її біль.
— Вони не рятують душею, вони поруч. І це — рятує, — сказав один із них.
Вона запамʼятала це речення. А потім — спитала. Хто? Як знайти?
За кілька днів той капелан прийшов. Вона відкрила йому двері. Вперше за довгий час не боялась просити. Просто сказала:
— Зробіть щось. Він дихає, але не живе...
Тоді капелан увійшов. Без пафосу. Без довгих промов. Сів поруч. Подивився в очі. Помовчав.
— Ти живий. Це не випадково, — сказав він тихо. — Бог не помилився.
І тоді почалося найважче — зцілення. Не від ран на тілі, а від ран у душі. Розмови ночами, молитви, тиша. Часом — мовчазне сидіння поруч. Інколи — обійми, коли більше немає слів.
Капелан був не психологом. Він був тим, хто вів до Світла. Через темряву, крик, біль і сльози — до віри. До того, щоб знову стати Людиною, чоловіком, другом. Щоб повернутись — не лише тілом, а й душею.
Не все вдалось одразу. І вона теж вчилась — як любити людину, яка щойно з війни. Як бути опорою, коли твій світ тільки вчиться стояти на ногах.
Та крок за кроком — стало легше. Він став дихати. Спати. Посміхатись. Навіть жартувати.
І в цьому — диво. Не в чудесах, а в тому, що серце, зцілене вірою, здатне пробачити, витримати і знову полюбити. І що душа, яка пройшла пекло, може повернутися до життя. Якщо поруч є хтось, хто не боїться болю. І є Бог, який завжди поруч.
Радіо Трек: НОВИНИ
