«Ненавиджу цю війну, цей тиловий цирк і це «патріотичне шоу», - допис матері рве мережу (ФОТО)
Ну, бо дійсно (АК)
Світлана Москвич у березні втратила на війні сина – ще геть юного, молодого… Можна сказати, що її вустами промовляє біль, але…
Вона багато чого акцентує точно і правильно:
Ненавиджу цю війну. Ненавиджу цей тиловий цирк. Ненавиджу це все єбуче «патріотичне шоу» на крові пацанів.
Пацани гинуть. Щодня. Молоді, красиві, дико смішні, з очима, які бачили вже більше, ніж треба людині на одне життя. Гинуть, бо хтось не довіз, не дописав, не дорішав, бо бабки пішли не на дрони, а на піар і чергову пику в краватці.
А в тилу – розсадник жирних мародерів в цивільному. Чиновники, які на кожному трупі собі «покращення» виписують.
Вони в теплі, вони в броніку з етикеткою, який жодного разу не бачив окопу. Вони влаштовують концерти й марафони замість того, щоб нормально озброїти тих, хто реально воює.
А хлопці... Вони живуть у багнюці, харкають сажею, ковтають страх і мовчать. Бо кому жалітись? Та нікому. Бо ми ж «самі справимось». Та справимось, блін, тільки вбиті, покалічені, з вирваним серцем. А головне – без віри. Бо держава не за спиною. Бо держава десь на банкеті.
А потім хтось пише: «Я сьогодні не випив кави – задонатив на ЗСУ!»
Та йди ти в сраку з тим донатом. Від твого латте ніхто не вижив. Донат – це не кава, донат – це бронік, тепловізор, евакуація. А якщо вже піаритись хочеш – їдь сам туди, де «весело». Подивись, як це – збирати по шматках свого побратима. Як це – грузити «двухсотого» з тим самим браслетом, як у твого сина.
Влад мій не дожив. Він пройшов стільки, що сказав: «Мам, я ніби вже дев’яносто років живу». А йому – двадцять з хвостиком. І його вже нема.
А когось нема з вчора, і з сьогодні – теж мінус. А скільки їх ще піде, поки ті «нагорі» кришталеві стакани чокають?
А ми – матері. Ми, в яких забрали синів. Ми мали б лежати від болю, але ми шукаємо пікапи, купуємо старі буси, віддаємо гроші з тієї «допомоги» за загибель. Бо не можемо інакше.
Бо поки хтось заробляє на крові, ми за свої – або за гроші побратимів, які замість підтримки собі кидають нам – закриваємо збори, рятуємо тих, хто ще живий.
І знаєш, що кажуть хлопці? «Не треба, не купуй, нам невдобно. Відпочинь. Поїдь у Карпати, забудься трохи…»
А я стою, дивлюсь на ті гроші і думаю: як мені відпочити за гроші, які з’явились, бо мого сина більше нема?
Як мені пити каву, коли там – срака?
Як я можу лежати десь у лісі, коли хтось зараз повзе під «градами»?
Ні, я не можу. Бо в мені все кричить. Бо замість серця – дірка. І вона горить.
І не питайте, чому солдати втрачають мотивацію. Бо їм нема що втрачати – тільки життя. А назад з передка вертається або труна, або людина без очей, без рук, без себе. Це вже не життя. Це – відлуння війни, яка триває навіть у тиші.
Я втомилась кричати. Але мовчати – гірше. Бо мовчанням ми їх і прикриваємо – тих, хто заробляє, поки наші гинуть.
Нахєр таку справедливість. Нахєр таку державу, де совість – це розкіш, а честь – тільки слово на параді.
Радіо Трек: НОВИНИ
