«Мамка, наш синочок майже цілий, ти зможеш його побачити, попрощатись...» (ФОТО/ВІДЕО)
«Мамина сповідь»
Валентина Матвіїв – мати Героя. Її син пройшов Майдан і загинув, рятуючи побратимів, але в її спогадах важливим є дещо таке, що важко передати словами
Подаємо без змін:
#ніч з 14.07.2020 на 15.07.2020
Це була моя остання ніч із сином. Нарешті його тіло привезли додому, через безкінечно довгих 4 доби чекання. Тисячі людей прийшли попрощатися з Тарасом у Києві, Львові й по дорозі зі Львова в рідний Жидачів.
Вперше я побачила його, коли відкрили труну в церкві нашого міста. Тато ж побачив сина ще в Києві, в морзі... Він подзвонив мені і сказав слова, які я ніколи не забуду: «Мамка, наш синочок майже цілий, ти зможеш його побачити, попрощатись...» І в його словах була така... радість!..
Так, так, я не оговорилась: радість! Бо ж хто-хто, а він знав, скільки батьків не мають такого «щастя» гідно попрощатися зі своїми дітьми, востаннє поцілувати їх, побачити, пригорнутися!..
Попри їх слізні благання, їм не відкривають труну з дітьми, а багатьох і взагалі не можуть забрати з місця загибелі чи вони вважаються безвісти зниклими...
Тож я дуріла від цього, що почула - з горя і зі «щастя», що побачу свою дитину, востаннє...
Дуже погано пам'ятаю поминальну Службу в Гарнізонному храмі Львова, дорогу додому вслід за авто, в якому був син. У пам'яті виринають хіба поодинокі фрагменти...
Львів. Ось нарешті виймають труну з машини, я торкаюся її і вже, не забираючи руки, так і заходжу в Гарнізонний храм. Слабо, але пригадую сильну промову владики Степана Суса, погляд підтримки владики Богдана Манишина і отця Леоніда Григоренка.
Не розумію, що роблять тут, у Львові, наші друзі з Краматорська Олена й Ігор Смєхуни. Згодом зрозуміла, що вони супроводжували Тарасика ще з Києва. Більше, здається, я не бачу сотень людей, сотень пар очей, які прийшли у храм віддати шану нашому синові.
Я просто втупилася в труну і єдине, що мене тоді хвилювало: швидше б, ну швидше б додому, в Жидачів - там мені відкриють мого сина і я зможу припасти до його грудей, як колись!
Наступний фрагмент: курсанти Львівської національної академії сухопутних військ імені Сагайдачного на колінах і зі свічками проводжають нашу похоронну процесію, починаючи від академії і аж до податкової. Їх теж - сотні, молоді і красиві, схожі на сина, і я вию...
Далі - зупинки в Миколаєві - панахида, у селах Жидачівщини - панахиди, квіти, запалені свічки, люди...
А ось і Жидачів. Вже перед мостом - прапори і повно людей обабіч дороги. Чую, як голосно, на все місто, «Пливе кача». Закриваю вуха, кусаю губи. Їдемо, людей стає все більше.
Тіло сина виносять з машини... Далі не пам'ятаю. Але ось його нарешті відкривають. І більше я нічого й нікого не бачу!
Я бачу лише свою кровинку, своє дитя, яке виносила під серцем і подарувала цьому світові на радість.
Але цей жорстокий світ убив його в розквіті сил!
Лише Бог, лише Бог знає, чому...
Ми пробули разом цю нашу останню ніч у міській церкві Воскресіння Господнього.
Я гладила синове волоссячко, яке так любила, цілувала його холодне чоло і зашиті від осколків рани на ньому і в думках благала Бога, щоб усі нарешті розійшлися, щоб дали нам побути наодинці, бодай кілька годин, останніх.
Бо завтра буде похорон, завтра я не знатиму, мабуть, що я роблю, чи й жива ще... А сьогодні мені треба встигнути сказати йому дуже багато, все, що не сказала за всі ці 31 рік 4 місяці і 20 днів синового життя.
Дивно, але якраз ніч я пам'ятаю майже ідеально! Вже глибока ніч, звісно, з десяток найближчих людей поруч, тиша церкви, тріск свічок, аромати тисяч квітів - і Ти, Синку! Я була «щаслива» тоді: ти був поруч! Я могла притулитись до тебе, могла говорити з тобою.
Тільки ти чомусь нічого не відповідав... Лише... ледь-ледь усміхався, як у житті. Я все тобі сказала, що хотіла, Сину!..
Дякую всім, хто був тоді поруч, що дали мені можливість пошептатися з сином востаннє...
Завтра був інший день, найважчий – похорон. Знову тисячі людей і квітів, військові, прапори, оркестр, промови, почесні вистріли в небо і та яма... Глибока, чорна яма... О, я теж її довіку пам'ятатиму!
це все, що я пам'ятала б, якби не ті відео, які зберегли для мене друзі. І які лише цьогоріч, в ці дні четвертих роковин, я нарешті змогла переглянути... Якими рясніє вся моя стрічка... Дякую людям, які знімали все на камеру – професійним журналістам і аматорам, друзям і знайомим. Тепер пазли пам'яті склалися.
І, так, я знайшла в собі сили і нарешті змогла це подивитись!.. Усе. Змогла... Через 4 роки. Як - це вже хай буде зі мною... Але я повинна була це побачити - щоб ПАМ'ЯТАТИ.
Радіо Трек: НОВИНИ
