Коротке замикання особого путі: РФ повертається до Орди – під десницю імператора Китаю
Чи встоїть Київська Русь?
Український філософ Андрій Бондар доволі цікаво аналізує поточний моменет.
Подаємо нижче його Авторську колонку для видання «Збруч»
Коротке замикання особого путі
Наші вороги – інфантили якоїсь особливої породи. Їхнє бажання злитися з чимось великим і надійним у формі Китайської Народної Республіки свідчить про те, що вся їхня надутість ідеями власного «русского міра», включаючи празднік побєди і весь шлейф імперської слави, не дає їм твердого ґрунту під ногами.
Здавалося б, існує свій бєлий царь, імператор всіх і всія. Куди вже вище? Вище тільки Господь, якого, звісно ж, не існує.
Але ні, саме в образі Китаю для пересічного росіянина сконцентровано цінності гармонії людського колективу, соціального оптимізму і – головне – Порядку, якого в них з якоїсь причини немає.
Це образ «втраченого раю» сталінсько-брєжнєвського СССР, якому після 1991 року не вдалося. Не вдалося, певна річ, через втрату величі та «розгул демократії» – цього західного «повєтрія», яке їх за 1990-ті роки опустило на коліна.
А от Китаю натомість вдалося. Заліські люди ніби й вибрали собі за правителя істоту, яка мала би, як мінімум, за 24 роки перебування у владі якось поновити втрачену велич після краху 1991 року.
Мала би, але чомусь не змогла. Натомість змогла те, що робила завжди, коли хотіла або могла: почала війну із Заходом.
Чому війна з Україною і всім Заходом насправді суїцидальна?
Бо вона беззмістовна у своїй суті: все найкраще, що виникло й народилося на тих теренах протягом останніх років 300, завдячує своїй появі лише тісному контакту із Заходом і західним світом – від Пєтєрґофа до хокею, фігурного катанія і автомобілів «жиґулі».
Бо без Заходу вони би навіть холодильники для льоду не виготовили – вже не кажучи про імперське бароко, рококо та класицизм.
У плані пропаганди рф-владі вдалося багато.
Їй вдалося головне: максимально активізувати в соціумі настрої ресентименту, довівши їх до градуса суспільної кататонії.
Проте цей розлад продуктивний лише для вбивства і (само)руйнування. Ми бачимо на власні очі, як легко прощаються з життям солдати рф. Як із призначеною повинністю.
Скільки їх, тих, хто «покончил собой с отличием» в Україні? – риторичне питання. Але не припиняє вражати легкість слідування за своєю долею, небажання протистояти і борсатись. Їх реально послали сюди помирати – і більше нічого.
Втім попри всю внутрішню напругу і об’єднання навколо волі вождя рф все одно залишається насамперед територією дискомфорту і несправедливості.
Адже там, на відміну від Китаю, не вдалося гармонізувати ринок, який обіцяє процвітання у формі стабільної зарплати і щорічної поїздки до Хурґади, зі своїм домашнім потягом до сатрапії, що, звісно ж, завжди загрожує лише комусь іншому – тільки не конкретному ім’яреку.
Чому ресентименту заліським людям недостатньо?
Бо ресентимент завжди відповідає тільки на один проклятий «русский вопрос»: «Кто виноват?» І відповідає завжди однотипно ось уже впродовж кількох століть.
Після рептилоїдів, українців і євреїв винен передусім Захід, завдяки якому вони вибилися в люди тоді, на початку ХVIII століття, і нині, на початку століття ХХІ, коли їх пустили в салони й дозволили жити у світі угод і правил.
Натомість інший проклятий «русский вопрос» – «Что делать?» – приводить їх на рівень, сказати б, операційної діяльності.
І тут відбувається те, що я би назвав «коротким замиканням».
Коли вони починають діяти, з’ясовується, що їхня історія таки справді почалася у XVIII столітті, що перед цим відбувалася якась кривава каша, яка втім визначила головну складову їхнього, сказати б, колективного несвідомого: глибинний потяг до рабського стану і тупого підпорядкування.
І все, на що витрачається сьогодні енергія мільйонів росіян, полягає в привласненні і русифікації частини історії, в якій вони насправді всього лише двоюрідні виплоди Великого Степу, а ніякі не рівні серед рівних народів Європи.
Їхнє сьогоднішнє «Что делать?», як і сотні років тому, все те ж завоювання Царгорода – бажання довести історії свою леґітимність.
Фізичне завоювання Києва і України – це боротьба за власну леґітимність. Усе інше – підрядне. Бо без України вони – ніхто. Як і без Європи загалом.
Без України і з протистоянням усьому Заходу вони – васал Китаю, Великого Брата з кривавої каші колективного несвідомого рф «с раскосыми и жадными очами», інструмент у руках всесильного Політбюро ЦК КПК. І весь «особый путь» сучасної рф – наївне бажання повернутися шляхом самодеструкції до материнської утроби, в якій спокійно і темно, як в могилі.
«Ты поймешь, но будет поздно», – перефразовуючи їхнього застреленого на початку 1990-х співака. Я би не сподівався навіть на пізнє прозріння. І нікому би не радив.
Натомість радив би дослухатися до іншого їхнього класика, Ніколая Ґумільова: «И вот мне приснилось, что сердце мое не болит, / Оно – колокольчик фарфоровый в желтом Китае».
Ось там їхня душа і їхнє серце. Туди вони йдуть, і нам не спинити ходу їхньої історії.
Нам потрібно вигризти право на власну.
Радіо Трек: НОВИНИ
