Про окопи, небо та смак води – перед штурмом: Від того, хто змінив Офіс на Війну (ФОТО)
«Як вони там, ті що на небі?... Я зараз між усіма» (с)
Це блог з передової. Подаємо без змін:
Команда окопатися і підготувати позиції для мінометів.
У кожного своя лопата.
Спершу встановили міномети, навели на цілі, розпакували снаряди і почали копати.
Верхній шар ґрунту піддався легко. Згодом зораний чорнозем закінчився. Далі суха тверда земля.
Поруч побратим бідкається, що лопата дуже незручна. Помінялись. Тепер у мене коротке руків'я. Стаю на коліно і вгризаюсь в кожен сантиметр. Шар за шаром.
Час від часу лягаю на повний зріст в яму, щоб виміряти глибину. Ноги зігнуті в колінах, ліве плече на поверхні. Лажа!
Хочеш жити – рий глибше і довше.
Мимоволі згадую своє розмірене офісне життя.
Ще 4 місяці тому, я сидів у зручному кріслі, а як треба їздив машиною на зйомки чи літав літаком. Інколи грим, костюмчик і все таке. Ловлю себе на думці, що це все якийсь сюр, але розумію, що назад дороги нема.
Копаю...
Гострим штиком перерубую коріння. Сил все менше і менше. Не спали добу, їли ще позавчора. Закінчилась вода. Обезводнення.
Знову лягаю приміряти розміри ями, - цього разу добре. Весь корпус нижче поверхні землі, ноги рівно.
Перевернувся навзнак. Дивлюсь на небо.
Там незвідана кількість зірок. Думаю, як там вони? Ті, що на небі, і ті, що на землі. Рідні, кохана, близькі. Я зараз між усіма.
Ні там, ні тут. Між світами.
Мій окоп ззовні виглядає як могила. Дірка в землі для тіла. Два метри завдовжки і пів в ширину. Позиції до бою готові.
Світає...
Мушу вставати. Перебігаємо в посадку.
Там менш помітні.
Закурили...
В горлі пересохло. Язик ніби порепався як земля в посуху.
Згадав, як покійний дідусь Петро розповідав, що під час ІІ Світової війни солдатами потерпали від спраги.
Як бачили посеред дороги замулену калюжу, то пили з неї. Малим не повірив. Але зараз би напився хоч такої.
Сонце сходить раптово. Обпалює степ, заглядає в кожну щілину і тривожно повідомляє про початок нового дня. От-от почнеться штурм.
Орки засіли за півтора кілометри від нас. Наше завдання щільним і влучним вогнем прикрити піхоту.
Хлопці йдуть обережним кроком, кожен тримає свій сектор. Все як в кіно.Працює поодинока арта.
Я, тим часом, шукаю ознаки роси на листках дерев. Їх немає. Раптом хтось тихо гукає. В сусідньої роти цілий бутель води!
Ми жадібно один за одним ковтаємо рідину і то так, що частина тече по бороді і холодними краплями заливається під одяг.
Тіло рефлекторно стискається, а потім навпаки розслабляється. Здається організм готовий вбирати вологу навіть шкірою.
Як же ж смачно!
Трохи оговтались і посунули вперед. Вже потім дізнався, що воду набрали з сусіднього болотяного озерця, де квакають жаби і літають снаряди.
Так, це не калюжа, але...я знову глянув на небо, там посміхнувся дідусь.
Тепер ми одне одного розуміємо.
Переможемо!
Радіо Трек: НОВИНИ
