Андрей Шептицький: той, хто мріяв об’єднати УГКЦ та Православних – в Єдину Помісну Церкву (ФОТО)
Невідомий Титан України
Про це мало хто задумується, але ніщо не об’єднало б Україну краще (і не вразило б Московського Сатану в самісіньке серце), як об’єднання всіх українських Церков у Єдину Помісну Православну Церкву, проголошення власного Патріархату та вибір – через сліпий жереб – Патріарха Русі-України.
Такий звитяжний національний Подвиг потребує від нас істинно християнської Любові та братерства, про яке лише могли мріяти найкращі сини України., серед яких окреме місце, безперечно, займає Митрополит Шептицький – справжній Титан українського духу, який власне і мріяв про таке об’єднання.
Нижче подаємо цікавий допис про Митрополита за авторства Лариси Вакульницької, який отримав уже понад три тисячі репостів.
ПОДВИГ ШЕПТИЦЬКОГО
Найбільш недооціненою історичною постаттю в 20 столітті, як на мене, є митрополит Андрей Шептицький, фігура якого в сприйнятті пересічного мешканця України так і не вийшла за локальну «галицьку» історію.
Між тим, він точно вартий більшого.
Зацініть: аристократ до кінчиків пальців, граф по обом батькам, вихований в католицизмі (хіба по батькові Шептицькі зпольщений руський рід), хлопчик з «золотої молоді», з привілейованого національного шару на Галичині, багатий, дуже здібний – перед яким лежала чиста дорога: хочеш в військові – будеш генералом, не менше, хочеш в священники – будеш кардиналом, не менше.
На той момент (к.19 ст.) в очах поляків, а поза ними взагалі нікому діла немає – греко-католики мають імідж неосвічених і неотесаних, низько-іміджева конфесія, як низько-іміджевий статус має і українське населення в Галичині.
І от Роман Шептицький раптово приймає рішення стати греко-католицьким священником. Це ніби з кшатріїв в шудри опуститись. Батьки зустрічають це рішення з розпачем, про що відверто пише мати Романа Софія Фредро в своїх спогадах і довго не давали на це згоди.
Та і Роману цей вибір дається непросто, як з іміджевих втрат так і з щирої любові до католицизму.
Роман приймає постриг і бере символічне ім’я «Андрей». Як Андрій Первозванний.
В монастирі Монте-Кассіно він, як Ісус Христос в пустелі, мучається спокусою свого вибору. І все ж таки вибирає стати пастирем народу, який нуждається в ньому більше (а Роман усвідомлює свої можливості і таланти).
І от все своє життя священник і згодом митрополит кладе на олтар служіння українському народу і Україні. Абсолютно свідомо перетворює своє життя на місію.
Тобто, це не просто християнське, релігійне служіння.
Він на свої гроші засновує типографії для друку сучасних книг з різноманітних областей знань, засновує семінарії для священників, щоб ті були освічені; засновує у Львові національний музей; підтримує і спонсорує художників, різних митців і вчених – це саме завдяки Шептицькому, в той час, коли Велика Україна переживає гоніння і буквально фізичне винищення української еліти – в Галичині бурхливо розвивається українське мистецтво руками місцевих і тих, хто зумів полишити більшовицьке пекло, допомагає навіть в створенні кооперативів – стимулює розвиток підприємництва.
Одним словом, робить все, щоб українці перетворились на сучасну модерну спільноту.
Порівняти його можна хіба що з православним митрополитом Петром Могилою, який в 17 столітті зробив для своїх сучасників подібний титанічний ривок, коли православна релігія набула сучасних рис і стала в рівень з католицизмом і протестанством.
Наслідком цього було постання національної держави – Гетьманщини.
А наслідком зусиль митрополита Андрея – ріст національної свідомості і опірність до асиміляції: як польської, так і російської.
Це українці Галичини допомогли втримати постгеноцидне українське суспільство в тому стані, який дозволив нам, як Самсону, самих себе витягти за волосся з прірви небуття.
І ще ми зобов’язані митрополиту Андрею збереженням величезної частки нашої культурної спадщини.
Є культура – є народ. Є народ – є нація. Є держава.
Автор Лариса Вакульницька не акцентує увагу на питанні об’єднання Церков, але відомо, що і Митрополит Андрей Шептицький і його учень та послідовник Архієпископ Йосип Сліпий – завжди у душі своїй плекали і виношували ідею саме Єдиної Православної Української Церкви – некерованої ні з Риму, ні з Москви, ні з Фанару.
Дай Боже, щоб їхня мрія збулася.
Радіо Трек: НОВИНИ
