«Сонечко, я що, за посвідченням туди пішов?» - казав Герой АТО Сергій Шершак

вівторок, 13 квітня 2021 20:00

14 квітня йому б виповнилося 56 років

Рівнянин Сергій Шершак - старший прапорщик, головний сержант роти 130-го окремого розвідувального батальйону. Позивний - Шерхан.

Народився 14 квітня 1965 року на Сумщині. Помер у 54 роки 2 травня 2019 року на Луганщині після чергового бою: не витримало серце.

Похований на Тиннівському кладовищі у Рівному. Залишилися мама, сестра, дружина, двоє дітей та двоє онуків.

Спогади дружини Лесі Шершак:

Сергій маму мою доглядав, як вона у лікарні після операції з видалення жовчного міхура лежала. Вдягав, розчісував (я на роботі була). Сусіди по палаті дивувалися: «Але й син у вас добрий!» А мама їм: «Якби ж то син. Зять!»

Я просила, благала не їхати в АТО. А він: «А хто, як не я? Діти є, одружені, більш-менш забезпечені. Прізвище продовжується. Тож тепер не страшно і за Батьківщину померти».

Три роки був в АТО. Востаннє на Різдво приїжджав. Мені не зізнався, що серце поболює. Сусідці про це обмовився. Вона відмовляла повертатися у зону бойових дій. А він: «Ні, не лишуся вдома. У травні ми виходимо з АТО. Тоді і займуся здоров’ям».

Про АТО не розповідав. Боявся, що галас підніму, як дізнаюся, що він на самісінькій передовій. Як телефонував, а я питала «Що там у вас так бахкає чи стріляє?» - зразу розмову припиняв: «Ні, ми далеко від фронту. Все, па, бо тут зв’язок поганий». Сестрі своїй тільки в смс писав: «Приїду – розкажу, які тут жахи».

Два з половиною роки посвідчення АТОвця не мав. Я журила його за це. А він: «Сонечко моє, я що, за посвідченням туди пішов? Ще встигну його зробити». На Різдво тільки врешті оформив те посвідчення, та майже ним і не покористувався, бо у травні його не стало.

Нагород у нього було, подяк! Я казала: «Краще б тобі яку премію дали». А він пишався ними, тішився: «Це від Президента!».

Як з АТО додому їхав – іграшками для внуків обчіплявся, букет квітів великий для мене віз. Любив мене і я - його. У телефоні він у мене завжди був записаний «Коханий». Знайомі як бачили це? дивувалися: «Вам за 50 років і досі – «коханий»?» А мені якби й за 70 було, то все одно він був би для мене коханим.

Зір сильно втратив в АТО. Казав про внучку: «Виросте Соломійка – буде мене, сліпого, за ручку водити». Вона на Різдво народилася, як він приїжджав. Любив її безмежно, заколисував, щоб спала. Взагалі за дітей, внуків переживав. Все для них старався.

Ввечері бій був. Сергій, видно, перехвилювався. Адже командиром роти був. Каже: «Мені погано. Тиск підскочив чи що». І пішов до себе. Товариші заходять до нього – а він непритомний. Покликали медика – а Сергій вже неживий. Серце не витримало. 2 травня помер – після Пасхи. А 17 травня його бригада виїхала з АТО додому.

Досі як роблю щось вдома, здається, що він поруч. Подумки розмовляю з ним, раджуся, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації. Кожну відповідь на питання його знаю. Адже 32 роки разом прожили.

«Зараз тобі і мені найгірше, найважче. Бо в дітей - свої сім’ї. А ми – самі», - каже мені мама Сергія (їй 77 і вона – теж вдова).

«Згадуй щось погане про нього, щоб не плакати стільки», - кажуть мені. А де ж взяти погане, як не було його? Дуже добрим Сергій був чоловіком. В усьому помагав: ми разом їсти готували, разом всю хатню роботу робили: я прасую, він – пилососить. Від всіх проблем мене оберігав: з котлом розбирався, з квитанціями за комуналку, з усім.