Чому ми залишаємо рідних в інтернатах для престарілих та інвалідів? (6 ФОТО)
Життєві історії
Це дещо скорочений блог Наталії Пашинської раніше опублікований на сайті Горинь.
Подається у дещо скороченій версії:
Ми усі поживаємо Життя, і кожен з нас колись потрапляє у категорію людини похилого віку. Це, власне співпадає зі статусом пенсіонера. Про те, як у нас живуть та що отримують за свою багаторічну та віддану працю пенсіонери в Україні, писати не буду. Ця тема є гарячою практично у всіх ЗМІ та на українському телебаченні.
А чи часто піднімається тема покинутих родичів похилого віку та інвалідів, котрі перебувають у державних комунальних закладах?
В одному з них на Великодні свята я побувала з волонтерами групи взаємодопомоги людей з особливими потребами «Фенікс» та членами ГО Благодійна місія «Православне діло».
Цей інтернат знаходиться у м. Дубно і перебувають у ньому власне у т.ч.інваліди з нозологією по психоневрології. Це був день незабутніх для мене вражень та зустрічей. Мої друзі-волонтери відвідують цей інтернат на протязі декількох років, співпрацюють з керівництвом, о. Віталій Поровчук править тут служби. У кожні відвідини члени місії стараються привезти для мешканців інтернату їжу, смаколики, приготовані власноруч. Ось і у ці відвідини ми привезли паски, передані нам благочинниками, крашанки, м’ясо, сир – усе те, що кладе у великодній кошик українська господиня.
Почалися ж наші відвідини з хрещення молодого сироти Руслана. У православії він обрав ім’я Юрій. Радість, яку ми усі відчували із цим хлопчиною від таїнства хрещення, єднала усіх – і мешканців, і гостей.
Під час служби я звернула увагу на стареньку жіночку з ходунками, котра сиділа на першому рядку. Я присіла до неї та заговорила. Самотність цієї старенької, її історія зачепила мене до глибини душі та збудоражила серце.
Пропрацювала ця освічена та інтелігентна пані усе життя бухгалтером, п’ятнадцять років доглядала та виховувала онука, поки єдина дочка їздила за кордон на заробітки.
Доньки вийшла заміж удруге до Чехії, там уже проживає і внук, двоє малолітніх правнуків, старшого їй привозили на відвідини, коли були в Україні.
А бувають тут родичі, зі слів п. Світлани десь раз на рік. На руки з пенсії, частину з якої утримує інтернат, вона отримує біля 800 грн. Закордонна ж родина живе у достатку, як каже Світлана Лукашівна, будують великий будинок.
І я подумала про свою родину, про тисячі, мільйони родин, у яких за накритими по щедрим нашим звичаям за великодніми столами збирається уся сім’я від мала до велика. І старшим роду відводяться найпочесніші місця…
Тут я маю зупинитися, бо приклад того, як почуваються у таких інтернатах, власне будемо називати своїми іменами, покинуті сім’ями родичі, які могли б достойно доживати свій вік не тут, а в колі родини,ятрить мені душу.
Шановні мої читачі, доньки та сини, онуки! Перш ніж покинути когось із вашої родини, старшу за віком, чи інваліда, подумайте про те, що ваше майбутнє залежить від того, які вчинки ви робите у своєму житті. Чи підтримуєте своїх рідних, чи робите усе, що у ваших силах, щоб їхнє життя було достойним. Усмішка п. Світлани, що осяяла її обличчя під час нашого спілкування, стала для мене найдорожчим спомином з цього Великодня.
Дякую від себе та усіх, кого зустріла на цих відвідинах, волонтерам та небайдужим, що долучилися до організації і дарами мешканцям інтернату, які не стоять осторонь, як у прислів’ї «Моя хата скраю».
Ми усі – одна родина! Давайте разом робити добрі справи, де цього потребують наші з вами земляки. За нас це ніхто не зробить. І світ навколо стане кращим, милосерднішім, толерантним і наповненим Божою Любов’ю!
Радіо Трек: НОВИНИ
