Чоловік із Рівного написав до Шухевича (In Cognito)
Дещо нетипове
Редакція отримала на скриньку привітання із Покровою та вкладений текстовий файл.
Виявилося, що у ньому – вірш.
Можна навіть сказати – невеличка поема.
Називається «До Шухевича»
Ми не беремося оцінювати поетичну вартість тексту, але деякі думки та повороти в тексті нас заінтригували.
Так само? як і бажання автора залишитися невідомим.
У будь-якому випадку, зважаючи на те, що сьогодні – Покрова та річниця створення УПА, ми вирішили цей текст надрукувати.
ДО ШУХЕВИЧА
«Роман Шухевич – з моєї точки зору – є найбільшим солдатом всіх часів і народів».
Данило Яневський
… Ти ж знаєш – воно мало бути не так –
Усе мало бути і легше, й простіше.
Звільнитись від Польщі? Завдання, хай так.
Але ж – не складне. В порівнянні – тим більше.
Бо що тої Польщі? Пихаті пани,
А ви – молоді і на рідній опорі.
Які в тебе хлопці й дівчата були.
Такі бездоганно звитяжні, дзвінкі і суворі.
І знали, що легко загинуть могли,
Але не вмирати йшли – перемагати.
І ось вона мрія – лиш в руки візьми.
Та входять солдати. Радянські солдати.
*****
Усе нанівець, все летить шкеркберть,
А потім – війна, німці, другі Совєти.
Чекали на бійку, а тут просто Смерть.
І навіть немає куди – відступати.
Та й більшість – які були в Тебе бійці:
Студенти, священницька юнь, гімназисти.
За Польщі читали Донцова вночі.
Читали й не спали. А потім не спали все більше.
Себе гартували – для справи війни
Ре-волюційно, безстрашно, завзято.
Який атентат не здійснили б – вони?
І вирок який – не сприйняли б – як свято?
Та все ж одне діло – солодкі пани.
Нехай би – жорстокі, запеклі, завзяті.
На те була рада, але – літаки… Але, коли танки
Й солдати, солдати, солдати.
******
І от стільки літ вже – триває війна
Іде повсякчас з року в рік дні і ночі
Як ви не зламались тоді, як змогли
Не впасти у відчай, не кинутись геть світ за очі?
Це легко сказати, та важко – змогти.
Я знаю, Ти був непорушним мов скеля
І хлопці твої, і дівчата твої –
Їх душі згорали в боях мов пустеля
Бо зрада,… ця зрада, і втрати. і смерть
Не тільки бійців – революціонерів,
Адже убивали – братів і сестер,
І далі рідню – добивали в по селах
А де брати сили, щоб все це стерпіть?
Не день і не два – битися, вірити, ждати.
Надію знаходити в серці, де біль
Давно все спалив, і – стояти, стояти.
******
А жити в лісі – хто це зрозуміє?
Коли зима, і мінус тридцять, холод, голод.
Тіло дубіє, зраджує, хворіє,
А виходу нема, бо всюди – ворог, ворог.
І ви сиділи у тих схронах-норах
Коханці Муз, улюбленці Парнасу,
Юристи, вчителі і архітекти – невиповнені.
Лицарі Наказу
Що снили Ви тоді, як говорили – ви
Cамі з собою… Мовчки, гірко, страшно
Про все, що не збулось – таке прекрасне.
Про радість і любов, і щастя. Щастя!
А потім пси, НКВД: «Здавайтєсь!».
А пістолет один, і ви ще просто діти.
І від молодшого до старшого – по черзі.
Наган до скроні, і… «Усе, народ. Славіте!»
******
І ти ж це знав. Усе ти знав, Романе.
І ти ридав, я знаю як ти плакав.
На самоті, як відкривались рани,
І ти кричав – німотним диким птахом
А далі йшов вперед – спокійно, рівно, прямо
І говорив – надійно, твердо, чітко.
Як Бог Війни – улюбленець Вальгали –
Вогонь закутий в кришталеву клітку.
Ти – убивав. Ти був – прекрасний воїн.
Бо досконало володів собою.
І ворога любого був достоєн.
А ще Тебе – любила – Твоя зброя.
І шанси…Ти їх мав. Багато шансів –
Піти в похід, піти – прорватись.
І вирватися геть з цієї бойні.
І жити, і радіти, і сміятись.
Але ти повертавсь. Адже це був – твій Орден.
Як Капітан (о, Капітан! Мій, Капітане!),
Який свідомо не кидає човен
Хоча вже трюм давно водою повен.
Навіщо? Чи мені про це – питати?
Чи я не знаю, чи не був – з тобою?
Як гідно Ти хотів – не умирати.
І скільки ж ніс Ти у собі – спокою.
І Смерть. Коли вона прийшла, я знаю, знаю.
Ти вже її чекав. Як звільнення – від варти.
Набій останній. І слова останні.
Твої слова… я чув… але не тут, не варто.
Бо є Твоя душа, мій Генерале,
Вона ще не сподобилась спокою.
Чи Ти хотів мене про щось спитати?
Чи можу я порадитись з тобою?
******
Отже, у нас усе – як було за Шевченка:
«Раби Москви і Вашінгтонське Бидло» –
Гетьмани наші правлять – дуже спритно:
Деруть три шкури та крадуть – відкрито
Однак, ми таки маємо – Вкраїну.
Ні, справді, маємо – свою Державу.
І, попри все, це ще не геть – Руїна
І я готовий називати її – Раєм
Та люди. Вони хочуть – утікати.
В Амрику, на Захід, Захід, Захід
Їм як наврочено, чи щось із головою.
І я не знаю – як їх зупиняти
Всі вірять німцю, чи тепер – Брюсселю.
Що скажуть нам – виконується чітко.
Все віддають, кидаються на стелю,
Аби ЄС для них відкрило фіртку.
Москва як завжди – свою справу знає
Хаміє, дожимає, та насправді,
Чи в москалях там головна – засада?
Я думаю тут інше на заваді.
У людях справа… Як це пояснити…
Вони – неначе мотлохом набиті:
Химерних фраз, дурних стереотипів.
Яких їх вчать – боятись і любити.
І вони, справді, стали, наче діти:
В долоні плескають, кричать, сміються, плачуть.
Їх дурять всі, і роблять це відкрито.
І невідомо – як їх захищати.
Тому я часом також відчуваю
Бажання – утекти, не думати, забути.
Нехай заселять все кавказці, азіати
Якщо приречені, то так тому і бути?
Але тоді я згадую про хлопців.
Про хлопців і дівчат у тій криївці.
Один наган на всіх і п’ять набоїв.
І всі по черзі – постріл, постріл… Дзвінко!
Що, все було дарма?... Ні, це не запитання.
Ти знаєш як і я, то ж не суди суворо:
Ми все повернем, прилетять лелеки.
Повір, все буде – Гарно!
Скоро. Скоро
P.S.
Автор не назвав свого імені.
Підписався: In Cognito
Радіо Трек: НОВИНИ
