Чи вирішать рукостискання у Пекіні – долю Миру в Україні, або – Що чекає РФ? (ФОТО/ВІДЕО)
Президент США у Піднебесній
Інтернетом гуляють відео Арестовича, в яких він каже, що Путін – своєю війною в Україні вже досяг для себе та для Росії – головного. Досяг того, що світ став – «багатополярним».
Можливо, це старі відео. Можливо нині Арестович вважає інакше, але…
Якщо Трамп вичавить із України – за допомогою НАБУ, САП, Юлії Мендель та їй подібним – ті поступки, яких вимагає Кремль, то…
То далі нас може чекати багато дивного і неприємного.
Тим часом, розпочався візит президента США до Пекіну і почався він із рукостискання, в якому Сі чітко витримав «навалу» Трампа, який, здавалося, буквально хотів притягнути китайського лідера до себе.
Не вийшло.
А от, що пише про сам цей візит та його переспективи Олег Белінський, який вважає, що Москву (та Путіна) практично «викидають із союзу трьох»:
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ?
Саміт Трампа та Сі у Пекіні у травні 2026 року може стати моментом, коли світ остаточно визнав нову реальність: міжнародна система більше не є багатополярною.
Вона дедалі більше нагадує модель G2, де існують два справжні центри сили США та Китай. І що найцікавіше, Росія у цій конструкції перестає бути окремим полюсом.
Протягом останніх двадцяти років Москва намагалася продавати світу концепцію «третьої сили». Кремль хотів виглядати окремою цивілізацією, здатною балансувати між Заходом та Китаєм.
Але війна проти України, санкції, технологічна деградація та залежність від китайського ринку поступово перетворили Росію з гравця на актив, навколо якого торгуються інші.
Саме це стало головним фоном переговорів у Пекіні.
Для США російське питання дедалі більше є елементом великої угоди з Китаєм. Вашингтон уже не сприймає Москву як рівнозначного суперника рівня СРСР. Головний конкурент США це Китай.
Саме тому адміністрація Трампа концентрується на тому, щоб не допустити формування повноцінного китайсько-російського військово-економічного блоку.
Фактично Трамп повертається до старої логіки «розділяй і володарюй», але тепер у дзеркальному форматі відносно політики Кіссінджера 1970-х.
Тоді США відривали Китай від СРСР. Сьогодні США намагаються хоча б частково відірвати Китай від Росії.
На цьому фоні дуже показовою стала сама структура американської делегації у Пекіні. Разом із Трампом прибули керівники Apple, NVIDIA, Boeing, Goldman Sachs, Tesla та інших корпорацій. Це вже не класична дипломатія цінностей чи ідеологій. Це дипломатія ринків, технологій, енергетики та ланцюгів виробництва.
І тут Росія майже відсутня як окремий суб’єкт.
Для Китаю нинішня Росія насамперед джерело дешевих ресурсів, нафти, газу, металів та логістичних коридорів.
Пекін не демонструє бажання рятувати російську економіку безкоштовно. Навпаки, чим слабшою стає Москва, тим вигідніші умови отримує Китай.
Росія дедалі більше нагадує сировинний додаток до китайської промислової системи.
Особливо це видно по енергетиці. Китай роками затягує рішення щодо «Сили Сибіру-2», виторговуючи для себе максимально вигідні умови. Пекін фактично вимагає, щоб ціна газу для Китаю була близькою до внутрішньоросійської.
І це дуже показовий момент. Кремль роками продавав ідею «стратегічного партнерства», але на практиці Китай поводиться як холодний прагматичний покупець, який користується слабкістю продавця.
Ще цікавіше виглядає ситуація з Іраном.
Формально Китай підтримує відносини з Тегераном, купує іранську нафту та використовує Іран як інструмент тиску на США. Але стратегічно Пекін не хоче бути частиною осі ісламських революційних режимів.
Для китайської державної моделі будь-яка сильна релігійна ідеологія є загрозою. Особливо ісламський радикалізм.
Китай роками проводить жорстку політику в Сіньцзяні, контролює мусульманські громади та максимально обмежує вплив релігійних структур. Для КПК головною цінністю є керованість системи.
Саме тому Пекін не буде жертвувати власним економічним майбутнім заради Ірану. Якщо США дадуть стабільні умови торгівлі та доступ до ресурсів, Китай цілком готовий поступово дистанціюватися від Тегерана.
І тут виникає ще одна дуже важлива зміна. США починають грати не лише у військову чи санкційну гру, а й у гру торговельного балансу та фізичного експорту.
Трамп фактично будує нову модель американського економічного націоналізму.
Його команда намагається одночасно скорочувати торговельний дефіцит із Китаєм та просувати американський експорт у ті сфери, які безпосередньо підтримує американський виборець.
Мова не лише про високі технології чи LNG. Для американської внутрішньої політики критично важливими є прості та зрозумілі речі газ, нафта, м’ясо, соя, аграрна продукція, промисловість та робочі місця у штатах.
Саме тому на переговорах дедалі частіше звучить логіка: якщо Китай хоче стабільного доступу до американського ринку та технологій, то він має купувати більше американських товарів і зменшувати перекіс у торговельному балансі.
Для Трампа це ще й політична історія. Американський фермер або працівник LNG-терміналу розуміє продаж сої, м’яса чи газу значно краще, ніж складні геополітичні конструкції. Це створює електоральну підтримку всередині США.
У результаті формується дуже прагматична конструкція нового світу.
США контролюють фінансову систему, ключові технології, ШІ та військові альянси.
Китай контролює виробництво, промислові ланцюги, рідкоземельні ресурси та значну частину глобальної логістики.
Світ дедалі більше обертається навколо взаємодії саме цих двох центрів сили.
Росія ж поступово втрачає можливість проводити самостійну гру.
Вона все ще має ядерну зброю, величезну територію та ресурси, але економічно і технологічно дедалі сильніше залежить від рішень, які приймаються у Вашингтоні та Пекіні.
І це, можливо, головний геополітичний підсумок 2026 року: світ входить не у нову холодну війну трьох блоків, а у двополярну систему, де Москва вже не є окремим полюсом сили, а стає полем торгу між двома справжніми центрами глобального впливу.
Радіо Трек: НОВИНИ
