«Вони сидять і чекають, і дивляться на телефон»: про дітей та батьків у розлученні (ФОТО)

Федорів і Гресь написали про важливе

Цей допис українського гуру маркетингу зараз розлітається мережею.

У ньому Андрій Федорів розповідає про власний досвід – жити – без рідного батька. І не тому, що він загинув, а тому, що батькові – немає діла.

Почитайте:

Це пост для тих батьків, хто розлучені.

Зараз мені 45, в мене 4 дітей.
Молодший в другому класі.
Старша на другому курсі.

Щастя абсолютне, незрівнянне й точно вартує всіх викликів, які приходять разом з дітьми.

Але в день батька я наважився написати про дитячі рани на моєму серці, які залишили глибокі рубці. Й в цей день завжди болять.

До 10 років я знав, що мій тато, це мій дід. Він був найкращим тато у всесвіті. Масштабний, сильний, мудрий, реалізований й дуже веселий. Кінорежисер-документаліст, актор, альпініст, мотоцикліст,  він вмів смакувати життя попри всі складності.

Він залишався легким, благородним, щедрим й гідним в найтемніші роки.  Наші розмови про світ та мистецтво на маленькій кухні, під час прогулянок з собакою та безкінечні книжки Джека Лондона, Марка Твена та Джерома К. Джерома перед сном, які вин читав мені як моноспектаклі побудували мене.

Я горджусь бути сином Анатолія Васильовича Федоріва.

 

Я щасливий що схожий саме на нього. Для мене честь нести його прізвище. Федорів. Саме так він був підписаний в титрах Укркінохроніки. Курс BrandFather так названий на його честь.

 

Але є й другий батько.

Про його існування я дізнався, коли мені було 10. Що мої батьки розлучились, коли мені було менше року. Що років 5 тому я один раз був навіть в нього в гостях.

Ми зустрілись разом з мамою. Він був молодий й красивий. В яскравій шкіряній куртці, на іномарці.

Мускатний одеколон. Він раптом  почав зʼявлятись раз на пару місяців на годину чи дві.

 

З’їжджав з подарунками, розповідав який він крутий, ми пили чай з печивом. Мені навіть іноді здавалось, що він хоче повернутись.

 

Але десь в той же час він одружився. Я дзвонив, але він не брав трубку. Не передзвонював.

 

Одного разу пообіцяв забрати мене з кружків. Я розказав всім що мене забере батько на мерседесі. Ніхто не повірив. Й правильно. Бо він не приїхав.

Час йшов. Я памʼятаю той день.  Мені 12. Ми маємо здзвонитись й я чекаю на його дзвоник.

Мама зайшла з роботи, поставила дві важкі сумки з продуктами.

«Він подзвонив?». «Ні, але зараз я сам його наберу». «Андрюша, не варто. Якщо людина каже що передзвонить й не дзвонить, вона просто не хоче з тобою спілкуватися».

 

Бум! Для мене це було як відкриття. Я задумався. Й своїм 12річним мозком зрозумів, що це логічно. Я не передзвонив. Й він не передзвонив.

Ми не бачились кілька років. Місяцями в той період я давив й випалював в собі бажання взяти трубку й набрати його.

Сидів й дивився на телефонний апарат з кнопками. Я не міг збагнути, що зі мною не так.

Одна випадкова зустріч в 17.
Друга в 23. Й все.

Потім він прийшов на похорон моєї першої дружини, до цього вони не бачились.

Я попросив про зустріч через пару днів, сказав все що про це думаю й задав пряме питання – «чому він так вчинив зі мною».

«Образа на родину. На мого діда, на мою маму. Ще на щось. Так сталося».

Тоді, в 33 роки я його простив й відпустив. Не тримаю зла. Я дякую йому за те, що він подарував мені життя й в певному сенсі вплинув на мій характер.

Батько, на щастя, живий.

Живе в 15 хвилинах від мене. Останній раз ми бачились більше 10 років тому бо говорити особливо немає про що. Він не знайомий зі своїми внуками й ніколи їх не бачив.  Обмінюємось смс з емодзі на дні народження. Все ок ))

Але в мене є сестра! Я знайшов її сам. В соцмережах.

Ми познайомились коли їй було 18. Вона фантастично талановита, красива й творча натура. Ми бачимось щороку й в нас дуже теплі стосунки дуже далеких родичів. Але я їх безкінечно ціную.

Десятки годин з психологами останні роки дуже мені допомогли з цим трішки розібратись. Але ці шрами зі мною назавжди.

Й хочу їх обійняти й довго плакати  разом…

 

PS. Ми з Ярославою не розлучені. Навпаки )) Дякую за слова підтримки, але все добре.

Ярослава Гресь так прореагувала на допис свого чоловіка:

Andriy Fedoriv написав сьогодні такий щемкий та відвертий пост про батька, який кинув його зовсім маленьким, а потім ще раз — дорослим, чим травмував на все життя, що я не можу думати ні про що інше.

Просто хочеться обійняти усіх дорослих-маленьких хлопців та дівчаток, які сиділи і дивилися на телефон, який ніяк не дзвонить.

 

Які чекали, що за ними приїдуть в школу, привітають на день народження, які писали в пустоту листівки та малювали малюнки.

І дякую усім татам, які люблять своїх дітей. Мене виростили два тата, які знайшли в собі сили не розкачувати мене, не казати один про одного всякої фігні, а любити. Так, як вміли. І показали приклад, що так буває. Що може бути така велика дивна і крута родина. Тому у нашої Каті два тата і для неї це повністю ок.

Дякую вам Oleg Gres, Валерий Тодорчук. Мої татки.

Андрій Федорів, гордість бачити, яким космічним батьком ти став, незважаючи на все, що пройшов. Найкращий.

Радіо Трек: НОВИНИ