Війна та ґендер: де Україні брати воїнів, якщо ми перестали їх народжувати і практикуємо чайлдфрі?

Дубинянський ставить запитання

Михайло Дубинянський має схильність нестандартно дивитися на речі.

Його останній матеріал на «Український правді» ставить низку цікавих запитань. Зокрема,

Чи готові ми почати заселяти степи України вихідцями з Африки та Азії, чи все ж виберемо за краще почати народжувати дітей – самостійно? Що в цьому контексті робити з абортами і т.п.?

Нижче матеріал автора – українською:

Війна та гендер

З 1 жовтня 2023 року окремі категорії українок мають стати на військовий облік. Це рішення викликало значний суспільний резонанс і спонукало знову задуматися про гендерні ролі чоловіків і жінок під час великої війни.

Не секрет, що російська агресія та загальна мобілізація відбилися на українцях та українках по-різному. В якомусь сенсі люди різної статі опинилися в різних історичних епохах.

Після 24.02.2022 більшість українських жінок й надалі живуть у реаліях ліберального XXI століття, коли на першому місці стоять особисті права індивіда, а на другому – обов'язки перед країною та нацією.

 

Середньостатистична українка має право сама обирати, чи приєднуватися їй до Збройних сил чи ні. Чи залишатись в Україні, чи виїжджати до мирної Європи.

 

Чи розділяти консервативні сімейні цінності, чи відмовитися від народження дітей, повністю присвятивши себе кар'єрі або творчості.

Якщо не брати до уваги окуповані території, то особиста свобода й незалежність, завойовані завдяки сучасному феміністському руху, не надто сильно постраждали від повномасштабної війни.

Але життя більшості чоловіків після 24.02.2022 зазнало суттєвої архаїзації та наблизилося до реалій першої половини ХХ століття, коли обов'язки індивіда перед країною та нацією означали набагато більше, ніж його особисті права.

Середньостатистичний чоловік-українець не має права обирати, служити йому в армії чи ні.

 

Він не має права обирати, чи залишатися йому на батьківщині, чи виїжджати за кордон.

 

За нього робить вибір держава, і незаконні спроби ухилитися від цього вибору засуджуються та переслідуються.

Такою є сувора вимога часу: російська агресія повернула українців в епоху тотальних війн із мільйонними арміями та величезними людськими втратами.

Проблема в тому, що консервативний підхід до гендерної ролі чоловіків не дуже добре поєднується із сучасним ліберальним підходом до гендерної ролі жінок.

У період, коли кожен чоловік розглядався як потенційний солдат, кожній жінці відводилася цілком певна соціальна функція – виробництво нових солдатів.

Якщо для чоловіка служба в армії була не вибором, а обов'язком, то народження якнайбільшої кількості дітей теж вважалося не вибором жінки, а її обов'язком.

Спроби відмовитися від запропонованої ролі та обрати інший життєвий шлях спричиняли громадський осуд. У цій жорстокій реальності не було і не могло бути принципу «моє тіло – моя справа». Здорове жіноче тіло апріорі належало країні та нації, як і тіло військовозобов'язаного чоловіка.

Це у XXI столітті заборона абортів у Польщі виглядає архаїчною дикістю, яка ганьбить сусідню країну перед цивілізованим світом. Але в першій половині ХХ століття неможливість вільно розпоряджатися власним тілом була не особливістю тоталітарних режимів на зразок сталінського чи гітлерівського, а звичайною світовою практикою.

Англійка часів Черчилля або фінка часів Маннергейма теж не могли легально перервати вагітність із власної волі.

А закони, прийняті в демократичній Франції в 1920-х, не тільки посилювали покарання за аборт, але й забороняли використання протизаплідних засобів: вважалося, що це допоможе поповнити втрати, зазнані республікою на Марні та під Верденом.

Знову легалізувати контрацепцію для француженок вдалося лише 1967 року.

Про ці похмурі сторінки історії в Україні згадують рідко, хоча вороже вторгнення обернулося для нас демографічною катастрофою, і створення майбутніх захисників набуває не меншого значення для країни та нації, ніж захист незалежності зі зброєю в руках.

Але коли прихильники жорстких методів пишуть про те, що Україна має на десятки років стати одним великим військовим табором, то архаїзацію гендерної ролі жінок зазвичай оминають.

Цього літа багато галасу наробив директор Українського інституту майбутнього Вадим Денисенко, який заявив, що задля збереження нації виїзд чоловіків із України доведеться обмежувати й після війни.

Ця теза суперечила не лише ліберальним цінностям, а й елементарній логіці: очевидно, що пролонгація заборони на виїзд чоловіків не вирішить вітчизняних проблем, оскільки українські чоловіки не розмножуються брунькуванням.

Але про закриття кордонів для українок пан Денисенко писати таки не ризикнув.

У розпал війни в наших соцмережах досить часто зустрічаються фантазії на кшталт хайнлайнівського «Зоряного десанту»: пропонується обмежувати в цивільних правах чоловіків, які після 24.02.2022 не воювали та не захищали свою країну.

Якщо розвинути цю антиліберальну логіку, то вона вимагатиме дискримінувати і бездітних жінок, які не служили у Збройних силах: виходить, що вони теж не зробили достатнього внеску до національної справи.

Але поки що подібних закликів не чути. Спрацьовує інерція лібералізму, фемінізму та суспільного прогресу, досягнутого за останні десятиліття.

Одна з інтриг повномасштабної війни полягає в тому, наскільки стійкою виявиться ця ліберальна інерція. Чи розшириться консервативне вікно Овертона?

Чи зачепить нинішня архаїзація звичаїв мільйони українських жінок?

 

Чи виникне уявлення про те, що основне призначення та громадянський обов'язок будь-якої молодої українки – це поповнення величезних демографічних втрат, спричинених російською агресією?

Від відповіді на це запитання залежить багато.

Якщо переможуть ліберальні цінності ХХІ століття, то українські жінки збережуть свій нинішній статус, і на їхні особисті права ніхто не спробує зазіхнути.

Після війни держава рятуватиме вітчизняну демографію за рахунок міграції з країн Азії та Африки з високою природною народжуваністю.

Щоправда, в такому разі доведеться раз і назавжди розпрощатися з мріями про мононаціональну та монокультурну Україну майбутнього.

Доведеться змиритися з тим, що нашу країну населятимуть люди різного етнічного походження та люди з різним кольором шкіри, які розмовляють різними мовами і моляться різним богам.

Але якщо візьме гору консервативний підхід першої половини ХХ століття, то з жорсткими обмеженнями зіткнуться не лише українці, а й українки.

В такому разі тему демографії осідлають праві популісти – незалежно від того, наскільки дієвими будуть їхні рецепти.

В Україні намагатимуться заборонити аборти та максимально ускладнити доступ до засобів контрацепції – посилаючись на досвід сусідньої Польщі та ігноруючи критику ЄС.

 

Жіноча бездітність зазнає такої ж стигматизації, як і чоловічий ухилізм, а філософія чайлдфрі буде прирівняна до зради нації.

Звичайно, сьогодні такий сценарій здається чимось фантастичним. Але не треба забувати, що кілька років тому велика війна, загальна мобілізація та закриття кордонів для українських чоловіків теж виглядали фантастикою.

Михайло Дубинянський

Радіо Трек: НОВИНИ

Поширити в Facebook