Відомий фінансист та блогер пояснив, чому не треба повертати дітей в школу
Зараз він захищає Україну на Херсонщині
Відомий український підприємець, бізнес-експерт та дописувач до провідних інтернет-часописів Дмитро Томчук з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну полишив фінансові справи й наразі захищає Україну на Херсонщині.
Дмитро Томчук автор кількох видань присвячених розвитку бізнесу в реальних умовах України. Перебуваючи на війні не полишив своєї любові до письма, тож на сторінці у facebook викладає захоплюючі історії подій та свої думки про війну. Вони дуже різні, але всі про життя.
Сьогодні він поділився думкою, чому не варто в нинішніх умовах відновлювати очне навчання у школах. Даємо частину його допису тут, без змін:
В мене нема ілюзій щодо нового учбового року, який мав би початися вже за два місяці. Але моя думка – що він не почнеться в офлайн. Бо треба бути божевільним, щоб тримати дітей скупченими у школі, у яку будь-якої миті може влучити ракета, й справа тут не в тому, наскільки чітко буде відпрацьована евакуація дітей навіть там, де є сховища.
Щоб ви розуміли, що мається на увазі під сховищами у багатьох радянських школах, збудованих у 70-80 – це величезне підземне приміщення, розташоване під внутрішнім двором школи. Але є нюанс.
Колись звичайний ЗИЛ, просто завантажений піском, заїхав до такого внутрішнього двору, вкритого чотирикутною бетонною плиткою, не знаю як у вас, в нас вона називалася «квадрати». А у такі дворики ніхто ніколи не заїздить, там хіба що бігають діти. А ЗИЛ заїхав, та провалився скрізь квадрати до сховища, бо відділяли його від поверхні лише звичайна плита перекриття, шар грунту та ті самі квадрати.
Але, якщо навіть десь є шкільні сховища. Ракета влучає в школу приблизно за той час, за який діти встигнуть лише підвестися з-за парт. Враховуючи, що іноді ракета пролітає над містом у суцільній тиші,а іноді сирени починають вити тільки після прольоту, а іноді – тільки після удару, про якийсь час на евакуацію говорити можна хіба що гіпотетично.
Можливо, щось зміниться після того, як доїдуть та будуть розгорнуті над містами американські системи ПРО, та ракети а)не літатимуть над населеними пунктами б) не літатимуть, супроводжувані цілковитою тишею.
Як би воно не було, дітей збирати у школах не можна, це моя думка. Можливо, це через рефлексії дитинства – розповідь дорослих про сусіда з раёна, у Бердичеві.
Він був кранівником, та після землетрусу в Арменії його мобілізували на подолання наслідків. У Спітаку, який зрівняло з землею повністю, його кран розбирав зруйновану школу.
Вони підняли велику плиту перекриття. Під плитою був третій клас, у повному складі, за їхніми партами, діти були там, де сиділи перед підземним поштовхом.
Кранівник помер у польовому шпиталі від важкого інсульту через дві години після того, як побачив це. Бо перші пів години після цього він ще ходив та розмовляв. А потім просто ліг на уламки біля кабіни крану та закрив очі.
Ось чому я думаю, що не треба, до з’ясування, класів та шкіл – щоб такого не було в нас в Україні, бо й так вже занадто страшного горя.
Як йде учбовий процес в онлайні, я теж бачив, там небагато навчання, але, з іншого боку, немає хоча б у такій мірі загрози смерті, хоча це питання філософське, враховуючи, що загроза смерті тепер будь-де однакова, якщо ви бачили відео с камер у парку Кременчука, який за пів кілометра від розбитого торгового центру, ви погодитеся.
Ні, Гоша, через те що він ще маленький, якось щось робить навіть в онлайні, навіть без вкрай необхідного молодшому школяреві ефекту присутності, його можна ще зацікавити, втягнути в онлайн-процес та якось залучити: мала дитина, що взяти. Третій клас, гаразд. Вважатиму, що це все ще не надто критичне навчання, з огляду на ситуацію, хоча це хибна думка.
Але от як навчалася Саша, перфекціонистка, трудоголиня, дитина дисциплінована та вмотивована так, що мені аж лячно, бо я ж таким не був: перший урок. За п’ять хвилин до уроку Саша прокидається та вмикає зума. Перший урок йде собі – бу-бу-бу, бла-бла-бла, а Саша спить. Другий урок – вона вже прокинулася, але ще сонна. Й тільки на третьому уроці вона вже більш-менш у порядку. А що казати про інших дітей? То не діти такі. То просто явище таке – не підходить онлайн для навчання.
Це мене бентежило страшно, бо коли думаєш, що дитина пролітає з навчанням, аж перевертає, попри те, що вона займалася з репетиторами та багато чого робила. Та от, поки я займався невідкладними юннатськими справами та гасав херсонським степом, Саша за участі мами здавала іспити відразу до кількох британських шкіл, бо треба щось робити, неможливо думати відразу й про війну й про те, що дитина залишається без освіти....
А ми тут, поки вона вчитиметься, намагатимемося остаточно вирішити російське питання, бо щось воно вже того вимагає вопіюшче: з кожним днем маразм росії міцнішає. Як то кажуть старі люди: Доня в школі в Лондоні, татові на фронті й спокійніше.
Більше дописів Дмитра - на його сторінці у facebook.
Радіо Трек: НОВИНИ