Сповідь українки, яка обрала бути у 73% (ФОТО)

Не просто українки, а рівнянки

[media=180209]Протягом останнього року в Україні відбулося багато різного. Існують тисячі думок, спогадів і прогнозів.

Нам видався цікавим блог на RivneOnline рівненської юристки Олени Рубель. Подаємо без змін…

Сповідь українки, яка обрала бути у 73%
 

У цей текст я вклала багато душі і «виношувала» його доволі довгий час.
Він дуже важливий для мене.
Принаймі, у цей період часу.

Буду вдячна за ваші коментарі.
Що думаєте?

Рік тому на президентських виборах я проголосувала за діючого президента. Тоді я зробила свій вибір: дорослий, свідомий, виважений, сповнений натхнення та віри у довгоочікувані зміни.

Я чітко пам’ятаю свої думки та емоції, які супроводжували мене при цьому.

Це була віра, проста людська віра та щире сподівання. Так, можливо, наївні та місцями інфантильні, проте справжні.

Для більш чіткого розуміння, уявіть собі порив свіжого вітру, який увірвався у бухту і розворушив давно застояне, місцями навіть затхле у ній повітря.

Насправді, я не відношу себе до людей неосвічених та недумаючих. Принаймі, мені дуже хочеться вірити у даний факт. Та й у протилежному випадку, ніхто не зізнається у такому.  

Всі ми старанно віримо у непорушність власної адекватності та розуму.

Я хочу  відверто поділитися з вами своїм занепокоєнням щодо прогалин у власній ідентифікації себе як українки, себто, усвідомленої громадянки України. І тут, ключовим поняттям для мене є саме усвідомленість.[media=180197]Отже, жоден із моїх дідів-прадідів не належав до числа борців за свободу українського духу. Щонайменше ті, хто найближче розміщений до мене на гілках родинного дерева. За жінками з мого роду я також не помічала намагань насадити мені як дитині важливості приналежності мене до української нації. Мої батьки постійно працювали. Вони дійсно багато працювали заради того, щоб ми з братом мали чудовий дім, комфортний одяг та мали можливість здобути хорошу освіту. Батьки ж моїх батьків, у свою чергу, переслідували ту ж саму мету. За сімейними застіллями та зустрічами ніколи не лунало рядків із національних пісень, які були покликані зрощувати у мені, маленькій дитині, відчуття любові до України. Ба більше, свою першу національну "одіж" я одягла уже далеко після повноліття, а точніше, на останніх курсах інституту. Я ніколи не співала з друзями біля вогнища з гітарою повстанських пісень, із творчістю сучасних українських письменників я почала знайомитись у 10-11 класах ліцею, крадькома читаючи книги Любка Дереша, Ірени Карпи та Юрія Андруховича на уроках алгебри та геометрії.

Із шкільного курсу по історії України, я не пригадаю і половини.

Школа, якій я віддала 9 років свого життя, не дала мені нічого, окрім спогадів про часто нетверезого вигляду директора, бійки під час уроків та безперервну боротьбу за виживання серед зграї розбурханих гормонами підлітків. Щодо інститутських років, то я чітко пам’ятаю тонни конспектів з предмету "Історія України", які ми безперестанно писали від початку пари і аж до її закінчення. Викладачі з нами не дискутували та жодною інтерактивністю навіть не "пахло". Лише бездумне, доведене до автоматизму конспектування книг. Із художніх фільмів та телепередач я пам’ятаю декілька радянській комедій, новорічні блакитні вогники із російськими суперзірками, серіали про ментівські війни та комедійні розважальні програми а-ля "Аншлаг" та жартів двох мужчин, переодягнених у російських бабусь. І все це, безперебійно транслював найголовніший предмет побуту у більшості українських помешкань.[media=180196]Більше того, я глибоко переконана, що багатьом людей мого віку, вихідцям з українських сімей, відгукнеться моя історія. Адже вона першочергово покликана не на пошук причинно-наслідкового зв’язку виникнення проблеми, а констатувати факт її наявності як такої.

Прогалини у своїй освіті зараз я надолужую самостійно. І якщо почати шукати винних у цьому, то кінцевою ланкою все ж таки буду я сама.

Я не буду піднімати проблематику освітньої системи в Україні, я знаю, що ви надто добре знайомі з її масштабами. Про це поговоримо іншим разом.

Своїм текстом я хочу донести до вас, моє бачення сутності проблеми, яка лежить у набагато глибшій площині, аніж політика і є дуже болючою для багатьох українців.

Вона полягає у масовому неусвідомленні своєї приналежності до української нації, розуміння того, якою є твоя країна, де бере початок її історія і ланцюжок, з яких саме подій призвів до її теперішнього становища.

Тому, тільки зараз, у віці, котрий невпинно наближається до середнього, я почала усвідомлювати всю міць загрози, яку несе в собі прогалина, чи то пак, пробіл, у моїй освіті, вихованні та розвитку мене як українки.

І так, я підозрюю, що дехто з вас, читаючи цей текст, подумає щось на кшталт:

"Ну звісно, наробили нашій країні біди, ходячі ви шлунки, а тепер виправдовуєтесь".

Проте, дуже прагну донести до вас необхідність розуміння реальності в якій ми живемо. Прошу з нової сторінки почати знайомство із своїм сусідом, колегою та другом, при цьому подивившись на нього крізь призму цінностей, які він з дитинства носить у своїй підсвідомості.

Постарайтесь зрозуміти його, не критикувати, не звинувачувати та "не стріляти" гнівними образливими коментарями у соціальних мережах.

Ви дійсно думаєте, що критика і взаємні обвинувачення принесуть нам якісні плоди, котрих ми всі так прагнемо?

Жити мирно у своїй власній країні, заробляти достойні кошти та відчувати що ти живеш у просторі панування поваги до честі та гідності кожного громадянина.

Найважливіші істини, вони ж по своїй суті зазвичай прості та банальні. І якщо подивитись на це саме під таким кутом, тоді фраза "Разом ми сильніші", набуде зовсім іншого окрасу.

Авторська колонка Олени Рубель

Радіо Трек: НОВИНИ