«Рабиня Ізаура»: що залишилося за лаштунками серіалу про Бразилію, рабовласників та любов (ФОТО)
Чому перемогли «аболіціоністи»*
Всі ви чули про «Рабиню Ізауру». Багато хто бачив цей телесеріал, дехто ж його дивився – неодноразово.
Щоправда, за любовними перипетіями сюжету, не всі могли вловити певний «закулісний» контекст.
Про нього дізнаємося із допису Юрія Пилипенка:
«Не просто художній хеппі-енд»
Поміщик Тобіас був закоханий в Ізауру. Син плантатора Леонсіо (головний антигерой фільму) був одружений на Мальвіні (шлюб з розрахунку) і закоханий в Ізауру.
Леонсіо заманив Тобіаса в сарай і спалив. В сараї згоріла також його жінка Мальвіна яка прийшла попередити про злочинний намір.
В кінці фільму Леонсіо збанкрутував і застрелився.
Його рабів викупила сама Ельвіра/Ізаура, яка після незаконної втечі з плантації в північні провінції, одружилася з іншим багатієм Алваро.
Алваро запеклий аболіціоніст. Молодий чоловік прогресивних поглядів, який публічно виступав проти рабства. Своїм власним рабам він дав волю ще до знайомства з Ізаурою та платив їм зарплату як вільним найманим робітникам.
Він викупив Ізауру не як рабиню, а щоб звільнити.
Алваро викупив майно Леонсіо на аукціоні виключно для того, щоб негайно підписати та вручити Ізаурі вольну (офіційний документ про повну свободу) прямо на очах у Леонсіо.
Типаж Алваро це абсолютно реальний історичний факт, а не просто вигадка автора роману Бернарду Ґімарайнша.
Плантатори на кшталт Леонсіо витрачали величезні кошти на купівлю рабів, їхнє утримання, нагляд, охорону, розшук утікачів та придушення бунтів.
Крім того, примусова праця мала вкрай низьку продуктивність.
Плантатори-аболіціоністи або ті, хто переходив на вільну працю (найчастіше це були освічені молоді люди, які навчалися в Європі) запрошували вільних найманих робітників (зокрема європейських іммігрантів – італійців, німців) або платили зарплату звільненим рабам.
Використовували мотивовану працю, яка давала значно вищу якість і врожайність. Впроваджували нові машини, паровози та передові агротехнології, поки класичні рабовласники жили в боргах через застарілі методи.
Щоб отримати 1 працездатного раба, плантатор повинен був одразу викласти величезну суму грошей (ціна одного здорового чоловіка в Бразилії 1850-1870 могла дорівнювати вартості невеличкого будинку або кількох робітничих коней).
Рабовласник зобов'язаний був витрачатися на їхню життєдіяльність 365 днів на рік, незалежно від того, є робота чи немає.
Плантатор мусив за свій рахунок годувати малих дітей рабів, людей похилого віку, вагітних та хворих, які не приносили жодного прибутку.
Потрібно було платити винагороду ловцям рабів-утікачів (capitães do mato у Бразилії).
Наглядачі самі отримували чималі зарплати, але при цьому нічого не виробляли.
Раби постійно псували дорогий інструмент, знущалися з робочої худоби, «випадково» палили врожай або робили роботу абияк.
Через це їм не могли довірити складне та дороге обладнання, як парові машини чи сівалки.
Оскільки купівля рабів вимагала величезних разових сум, більшість плантаторів (як той самий Леонсіо) купували їх у кредит під високі відсотки у банків чи лихварів.
У результаті весь прибуток від продажу цукру чи кави йшов не на розвиток фазенди, а на виплату відсотків за боргами.
За рабської системи плантатор мав гігантські Капітальні витрати на самому початку, а за вільного ринку праці ці витрати повністю обнулялися і переходили в категорію Операційних витрат.
Купівля раба це пряме заморожування великого капіталу в «живому активі».
Щоб запустити нову плантацію на 100 робітників, потрібно було одразу викласти статок ще до того, як буде зібрано перший кілограм кави чи цукру.
Інша справа з вільнонайманою працею
Тут все ставало більш-менш прогнозованим і залежало від обставин. Є врожай і високі світові ціни, наймаємо 200 людей і платимо їм відрядну зарплату. Настав міжсезонний період, посуха чи падіння цін, просто зменшуємо кількість робочих годин.
Саме ця зміна структури витрат дозволила підприємцям нового типу (таким як Алваро) спрямовувати свій вільний капітал не на купівлю людей, а в інший, справді ефективний напрямок – купівлю парових двигунів, механізованих молотарок, залізничних колій та якісного с/г знаряддя.
В ті часи Велика Британія (головний економічний партнер і кредитор Бразилії) вже заборонила работоргівлю й тиснула на бразильський уряд, блокуючи судна з рабами й надаючи фінансові преференції тим, хто відмовлявся від рабської праці.
До руху аболіціоністів належали найбагатші та найвпливовіші верстви Бразильської імперії: міська еліта та інтелектуали: адвокати, журналісти, політики, студенти та банкіри. Навіть сам імператор Педру II та його донька, принцеса Ізабелла, відкрито співчували аболіціоністам.
Принцеса Ізабелла у 1888 підписала Золотий закон (Lei Áurea), який остаточно й безповоротно скасував рабство в країні.
Персонаж Леонсіо в романі втілює типовий занепад традиційного рабовласника: розгульний, неефективний, набрався боргів під шалені % у банків і приватних кредиторів, а його фазенда стала збитковою.
Алваро представник нової прогресивної буржуазії. Він мав капітал, освіту та розуміння того, що майбутнє за вільною економікою.
Тому його перемога над Леонсіо на аукціоні не просто художній хепі-енд, а дуже точне відображення того, як історично капіталізм і вільна праця знищили збанкрутілий рабовласницький лад Бразилії.
*Аболіціоніст — це прихильник аболіціонізму, тобто громадського руху за повне скасування рабства
Радіо Трек: НОВИНИ