Пастухов: «Ризикну припустити, що війна закінчиться ще до весни 2027 року» (ФОТО)

«Хоча все – противиться цьому» (с)

Професор Університетського коледжу Лондона робить ставку на близьке завершення війни та пояснює, чому це можливо.

  • Володимир Борисович Пастухов народився 22 квітня 1963 року в Києві, закінчив тут школу та Київський національний університет імені Тараса Шевченка ще за часів СРСР, але більшість свого життя провів у Москві.
  • Аж поки на початку 2000-х не емігрував до Лондона, де зараз викладає і веде доволі активну публіцистичну діяльність, зокрема і як блогер та експерт, в якого дуже часто беруть інтервю.
  • Його позиція загалом є «антипутінською». Нижче подаємо українською – виклад його резонансного допису, в якому Пастухов – усупереч всьому – робить ставку на закінчення війни впродовж ближчих місяців:

— Учора один дуже розумний і дуже наполегливий чоловік «дотискав» мене зробити «ставку» в політичному казино на завершення війни до кінця цього року (плюс-мінус), а не навесні-влітку наступного року, — пише Володимир Пастухов. — Причому нормальна відповідь, заснована на ймовірності того чи іншого сценарію (п’ять до одного на користь продовження війни щонайменше в наступному році), його не влаштовувала.

Він неодмінно хотів, щоб я все поставив на «зеро». Ну, такими були задані правила гри.

І я поставив. Подолавши роздратування, я зробив свій вибір на користь цієї ставки і ризикнув припустити, що війна закінчиться раніше весни наступного року, попри те, що все, що я відчуваю, не кажучи вже про те, що аналізую, противиться цьому.

Зараз, з охололим розумом, я можу спробувати пояснити свій вибір.

Покопавшись у власній підсвідомості, я можу впевнено сказати, що єдиною підставою для нього є первісно притаманний мені історичний оптимізм.

По суті, йдеться про властивий мені вічний внутрішній конфлікт юриста і філософа. Юрист (а заодно вже й політичний консультант) чудово розуміє, що буквально всі факти, які піддаються перевірці, свідчать про те, що жодна зі сторін конфлікту не прагне до завершення війни на умовах, які її не влаштовують, а отже, ця війна триватиме доти, доки одна з цих сторін не зазнає колапсу.

Загалом такі ресурсні війни зазвичай ведуться до революції. Програє той, у кого в тилу революція відбудеться раніше. Оскільки зараз революційної ситуації не спостерігається ані в Україні, ані в Росії, ані, тим паче, в Європі, то розраховувати на швидке завершення війни начебто не доводиться.

Чому ж я зробив цю ризиковану ставку, яка буквально за кілька місяців загрожує мені серйозними репутаційними втратами?

Уся річ у тім, що філософ у моїй душі активно опонує юристу та політичному аналітику. Не заперечуючи всіх очевидних фактичних обставин, які прямо вказують на продовження війни в осяжній перспективі, він фіксує дещо, що пролягає під товстим шаром усіх цих фактичних обставин і є недоступним для позитивістського погляду на ситуацію, який спирається виключно на видимі та перевірені факти.

Це дещо — плин історії. А вона, на мою думку, тече до фіналу конкретно цієї історії.

Формула, якої я дотримувався з перших днів агресії Росії проти України, була простою: війна МОЖЕ бути завершена лише тоді, коли для всіх сторін конфлікту політична ціна продовження війни стане вищою за політичну ціну її припинення.

Єдина правка, яку я вніс відтоді, полягає в тому, що додалася ще одна самостійна сторона — Європа.

За моїми відчуттями, у зазначеному сенсі підземна ріка історії під нами зараз припинила текти і накопичує свою енергію на невидимих глибинах у якомусь гігантському озері, з якого або зіллється у мир якимось вручну проритим відвідним тунелем, або обрушиться на весь континент смертоносним селем. Але «в моменті» ситуація зависла в зоні, де ціна продовження війни зрівнялася з ціною її припинення.

Практично до літа цього року безперервно зберігалася ситуація, коли ціна миру була суттєво вищою за ціну війни, що робило будь-які переговори безперспективними — який сенс говорити про мир, який ніхто не може дозволити собі купити?

Зараз уперше виникла ситуація стратегічної невизначеності, коли жоден з учасників конфлікту не може з необхідною точністю визначити для себе, що стане для нього політично дорожчим: війна чи мир?

 

Кожен ще налаштований на перемогу (мир із позиції сили), але кожному вже ввижається поразка.

Це зворотний бік ресурсних воєн. Вони точаться не до взяття Рейхстагу, а до революції — той, у кого вона сталася раніше, вважається переможеним.

Сьогодні за спиною кожного учасника війни вже маячить привид революції: у Зеленського — Майдан, у Путіна — шарф і табакерка, а Європою взагалі знову бродить привид комунізму.

Ситуація така, що хочеш — не хочеш, а доводиться озиратися через плече. Ця нервова невизначеність і формує специфіку моменту.

Зеленський не впевнений, чи вистачить йому підтримки Європи, якщо зіскочить Америка. Путін розуміє, що порятунок — в ескалації, але насилу уявляє, де він зможе поставити крапку (можливо, і в раю, але де гарантії!).

Європа не знає, чи впізнає вона саму себе в дзеркалі за рік, коли нею прокотиться права хвиля, підганяна лівим бунтом.

Це вперше з лютого-березня 2022 року створює сильну мотивацію не випробовувати довготерпіння історії (або Бога — для тих, хто вірить).

 

Ще рік тому і, тим паче, два-три роки тому такої мотивації не було. Хтось розраховував на «Хрещатик за три дні», хтось — на «каву в Ялті влітку», а хтось — на «деколонізацію Росії», але в результаті ми маємо те, що маємо.

Зараз ми перебуваємо в точці (уперше за п’ять років війни, не рахуючи перших її «ембріональних тижнів»), коли завершення війни можливе хоча б теоретично.

При цьому альтернативою її завершенню, на мій погляд, є ескалація та перетворення війни на загальноєвропейську (тут я з Марко Рубіо на одному боці).

Тобто вибір простий: або компромісний мир на останній станції дорогою в пекло, або просто пекло.

 

Чесно кажучи, інших сценаріїв я не бачу. У цій точці знання поступається дорогою вірі.

 

Я завжди вірив у логіку історії, яка послідовно, нехай і манівцями, завжди досягала своїх цілей, і тому я ставлю на безнадійне «зеро».

Так, я чудово пам’ятаю, що історія вміє відхилятися від прямих шляхів, а іноді, як у біатлоні, заходить на друге, а то й на третє штрафне коло.

Цього виключити не можна і зараз.

Якщо нинішні витоки про «хотілки» Путіна хоча б почасти відображають реальність, то єдиною реакцією на них можуть бути слова Рубіо, сказані з приводу аналогічних «хотілок» Ірану, а саме, що вони «не просто неприйнятні, в деяких випадках вони обурливі, абсурдні й абсолютно нереалістичні».

Тоді ще одне штрафне коло війни.

Якщо Європа й надалі відмовлятиметься сприймати путінську Росію як «реальність, дану їй у відчуттях», — ще одне штрафне коло.

  Якщо Україна залишатиметься на позиції, що Путін у принципі недоговороспроможний, а отже, ні про що домовлятися з ним не можна, тоді ще одне штрафне коло.

І, тим не менш, історія довела, що вміє витримувати свою лінію, незважаючи та всупереч.

 

І, ставлячи на швидкий мир, я роблю ставку на неї, тобто на розумне й логічне начало нашого загалом божевільного світу. Це схоже на гру в казино, звісно.

 

Але я бував у казино і навіть вигравав у нього.
Сподіваюся виграти й цього разу.

Радіо Трек: НОВИНИ

Поширити в Facebook