Найстрашніше в освіті: Лікарчук гостро висловився про репетиторство

В чому, на його думку, полягає освітня шизофренія?

Професор, доктор педагогічних наук, ексочільник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук гостро висловився про репетиторство в українській освіті.

У своєму блозі він згадав дослідження, яке показало, що кожен четвертий шкільний учитель займається репетиторством.

Щойно ця новина побачила світ, як понеслося: вчителі-заробітчани, у школі роблять вигляд, що працюють, а після уроків деруть гроші; це – неправда; таких не кожен четвертий, а їх значно більше… І тому подібне. 

Появу подібного дослідження я чекав давно, - пише Лікарчук.

Підняв свій архів за 2008 рік і знайшов власне інтерв’ю, в якому коментуючи висновки соціологів, що 70% абітурієнтів готуються до ЗНО з допомогою репетиторів, сказав таке: «Ми незабаром дочекаємося того часу, коли репетиторство стане невід’ємною складовою нашого освітянського життя».  

Дочекалися. Тому час відверто сказати, що в Україні вже давно існують дві системи шкільної освіти.

Формальна (офіційна) і не формальна (репетиторство). 

Перша - із уроками, журналами, інтегрованими курсами, моніторингами, виховними заходами, презентаціями про «компетентності XXI століття», формувальним оцінюванням і нескінченними розмовами про soft skills.

Друга - із репетиторами, вечірніми онлайн-заняттями, приватними курсами, «натаскуванням» на НМТ і батьківськими грошима, які давно стали другим бюджетом української освіти.

І найдивніше у цій історії навіть не саме існування двох паралельних систем. 

А те, що офіційна українська школа  втратила монополію на надання загальної середньої освіти, - пише освітянин. 

Офіційна школа сьогодні все більше стає місцем соціального супроводу дитини, в якому проводять заходи; формують «компетентності»; захоплюються «soft skills»; бавляться з електронними платформами; створюють освітні простори, в яких від освіти залишається лише назва; готують презентації та каруселі; звітують про проєкти; догоджають здобувачам освіти та їхнім яжемамам; виганяють із освітнього процесу складне; харчуються і розважаються; булять учителя і дедалі більше плутають освіту із розвагою.

А знання, в основному, здобуються поза офіційною школою. Після неї.  У репетиторів. Між іншим, це стосується не лише тих здобувачів освіти, які готуються складати НМТ. Соцмережі заповнені оголошеннями про пошук репетиторів для учнів базової і навіть початкової шкіл. 

Таку ситуацію Лікарчук вважає дуже небезпечною:

Фактично – створена дивна і дуже небезпечна система. В якій державний та місцеві бюджети фінансують офіційну школу, а батьки, які платять податки до цих бюджетів, додатково фінансують репетиторство. 

 

І це вже не просто освітня проблема. Це – освітня шизофренія. 

І тут виникає парадокс, про який майже ніхто не говорить уголос. Він у тому, що репетиторство сьогодні не дає формальній освіті остаточно завалитися, - зауважує Лікарчук.

Давайте говорити чесно і відверто. Репетиторство сьогодні - це милиці української освіти. Без них  формальна загальна середня освіта просто впаде.

 

І найбільш цинічне у всій цій історії те, що держава давно  знає про цю освітню шизофренію. Хоча б тому, що величезна кількість репетиторів платить податки, здійснюючи свою діяльність офіційно. 

Замість того, щоб зробити формальну шкільну освіту реальною, осяжною і достатньою в межах уроку, держава мовчки погодилася на існування паралельної системи. Звичайно легше не бачити мільйони приватних уроків, ніж чесно визнати: значна частина шкільної системи давно перетворилася на «бамбуковий літак», який не літає без приватних двигунів.

Особливо трагічною у такій системі є доля самого вчителя, - зауважує автор.

У офіційній  школі він виживає. У репетиторстві - заробляє.

 

Удень він говорить про діяльнісний підхід, інтегроване навчання і компетентності.

 

Увечері -  «натаскує» дітей на тестові завдання.

Чи потрібно за це засуджувати вчителя? Ні. Такі засудження аморальні. Хоча б і тому, що багато репетиторів публічно не соромляться заявити, що покинувши офіційну школу вони стають щасливими і самодостатніми, як фахівці, і як люди. 

Тому репетиторство – проблема не учителя.  

Проблема в державі, яка створила систему подвійних правил і подвійних сенсів. А швидше – у тих освітніх менеджерах, які уникають навіть розмов про  репетиторство. 

Можна скільки завгодно говорити про реформу профільної школи, нові освітні простори, сучасне обладнання чи «компетентності майбутнього». Але поки головним мірилом успіху залишатиметься результат зовнішнього тесту -  реальна освіта житиме поза школою. І це вже відбувається.

Українська школа дедалі більше ризикує перетворитися на красиву і дорогу декорацію, поруч із якою існуватиме справжня, тіньова, платна система освіти.

Найстрашніше навіть не те, що школа програє репетиторству.

 

Найстрашніше -  що держава почала звикати до цього, - завершує Ігор Лікарчук.

Радіо Трек: НОВИНИ