Микола Несенюк трохи «наїхав» на Сашка Музичка «Білого» за події 2013-14 р.р. (ФОТО)
Про що мова? (АК)
Виглядає на те, що відомий журналіст Микола Несенюк готує продовження своєї доволі цікавої книги «Рідне місто. Те, що пам’ятаю».
У тій збірці читачів захоплювали дитячі спогади автора про Рівне 60-х років, про те, що в нашому мсті безповоротно зникає або вже реально – зникло.
Нині ж, очевидно, буде щось інше.
Вже не перший раз, за останні тижні, на своїй ФБ-сторінці Микола Несенюк пише про політичне життя Рівного початку 90-х і далі до Майдану 2014.
Свіжий його допис стосується Олександра Музичка. Реакція, яку він викликав, правильно, напевно, назвати «неоднозначною».
З Олександром Музичком ми познайомились 1991 року коли він разом із Миколою Карпюком відволікав від роботи одного із моїх співробітників. Жодних чеснот окрім загрозливої зовнішності я тоді за ним не зауважив.
Я не дуже ретельно слідкував за його пересуваннями. Читав що ніби він «воював у Чечні», що був затриманий і навіть засуджений за напад на іноземця у київському кафе.
На які гроші він жив у ці роки – невідомо. Свідків хоча б якої суспільно-корисної діяльності Музичка зустрічати не доводилось.
І при цьому він аж ніяк не худнув, а навпаки.
Коли ж Олександр вирішив балотуватися у депутати, то повідомив, що працює «редактором газети «Наша справа».
Це було навіть не смішно. По-перше, одне чи два числа цієї газети вийшли нікому не потрібні ще на початку дев’яностих, по-друге, редактор із Музичка був як з кози музикант – він не те що писати, говорити складно більше двох речень не вмів.
І нехай собі – хіба мало навколо нас було, є і буде людей що живуть невідомо на які гроші?
А потім Музичко раптом став «героєм Майдану»!
Це звучало як анекдот – на київському Майдані, де реально стріляли і вбивали, його ніхто не бачив, а «майдан» у Рівному виглядав дивною декорацією – кілька наметів посеред мирного західноукраїнського міста стояли невідомо з якою метою.
З таким самим успіхом «майдан» можна було влаштувати у кожному селі – нікому від цього не було ні холодно ні жарко!
Олександр Музичко з автоматом на засіданні Президії Рівненської Облради - ред.
Мить слави настала для Сашка коли по московському телебаченню показали як він з автоматом погрожує в Рівному переляканому прокурору.
Ніхто тоді якось не поцікавився звідки у Музичка той автомат?
Точніше поцікавилися – дозвіл на зброю за кілька тижнів до цього йому цілком офіційно видали у відділі внутрішніх справ Рівного.
Отак – охоронці «злочинного режиму Януковича» цілком добровільно озброїли непримиренного борця із самими собою!
Тоді я публічно звернувся до Музичка із пропозицією не лякати зброєю мирних жителів Рівного, а відправитися на Донбас, де саме починалися відомі всім події.
Те моє звернення мало певний резонанс – мене навіть збиралися зняти для новин на каналі «1+1», але, упізнавши в мені спортивного журналіста (а саме так тоді мене знали у Києві), якось охололи.
Це згадане відео з Прокурором: тут Олександр був -- без автомата - ред.
Звісно, що ні на який Донбас їхати Музичко не збирався. Разом із групою «колег» вони збиралися захопити у Рівному владу після перемоги київського Майдану і втечі посіпак Януковича.
Не вийшло – Сашкові пояснили, що він зі своїм страшним виразом обличчя більше не потрібен.
Судячи з усього, Олександр Музичко, або ті, хто давав йому зброю, розраховували на щось більше.
Після цього наш «герой» проводив час здебільшого у генделику села Бармаки, що під Рівним, і якось не квапився туди де стріляли. Там, тобто неподалік розпивочної, його врешті знайшли застреленим із вогнепальної зброї.
Хто його застрелив досі достеменно невідомо. Чи його вбили щоб бува не розповів кому про своїх справжніх керівників, чи це сталося випадково, чи з ним поквиталися за невіддані борги, чи це була звичайна п’яна бійка, у якій сторони були озброєні?
У жодному випадку це не було «геройською загибеллю у боротьбі за Україну». Бо тоді оголошувати героєм слід кожного бандита, що загинув у перестрілці біля кабака.
З іншого боку все таки загинула жива людина, якою б вона не була. У Сашка напевно були і є родичі і друзі, для яких його загибель стала особистим горем.
Тому запитувати про те, що робить його портрет на стіні пам’яті поруч із портретами загиблих на Майдані, не хотілося. Висить собі й висить. Аж раптом з’явилися заклики «увічнити пам’ять» Олександра Музичка, які не зустріли належної, як не мене, реакції.
Якої саме? Простої – як можна поруч із іменами загиблих за Україну героїв ставити ім’я дуже сумнівної особи, яка нічим окрім хуліганства на телекамери для подальшої трансляції на московських каналах, не відзначилася? Розповіді про його «подвиги у Чечні» не пропонувати.
Залишається лише зрозуміти, чи то згадка про Музичка саме тепер є проявом, скажемо так, нерозуміння окремими особами реальності, чи це ще одна провокація певних сил.
Яких саме? Сашко про них вже, на жаль, не розкаже.
*АК -- авторська колонка
Радіо Трек: НОВИНИ