«Книга Виходу. Розділ «Ходіння по муках і оптоволокну. Псалом 4.5.0»
Ігор Луценко прочитав і сказав: «Гарно»
Подаємо нижче черговий ФБ-допис Максима Богородіченка.
Посутньо це Література. Красне письменство. Але для дорослих. У тексті присутня ненормативна лексика (18+)
«Червоне море і Фараон»
Дронів у небі тимчасово катма, зате є час, натхнення і механічна клавіатура, яку я якогось милого припер із собою в цю нору. Сиджу, клацаю клавішами в такт краплям із балок, як такий собі підземний літописець Нестор епохи пізнього літій-іонного апокаліпсису.
Якщо Мойсей водив свій народ пустелею сорок років, то наш локальний «Ісход» із позицій вкладається у чотири години — головне, щоб черговий фараон із сусідньої лісосмуги не вирішив наздогнати нас на оптоволокні.
Спочатку — піший паломницький тур по святих місцях. Оскільки за версією ворожої пропаганди нас тут нібито «денацифікують», то й топоніміка на планшетах відповідна — суцільний тобі «Вермахт», «Рейх» та «Цитадель», розбавлені паливно-мастильним постмодерном. У вусі хрипить радійка, де невидимий голос із теплого підвалу відіграє роль Неопалимої Купини і бадьоро підганяє:
«Впірьод-впірьод, ширше крок, над вами наша пташка, вона вас веде!».
Звучить як благословення, але по факту цей небесний супровід — повна шляпа. Толку з неї нуль, зате ця гуділка висить над макітрою як неонова вивіска «Бийте сюди, тут іде піхота» і змушує ломитися геть не своїм темпом.
Дихалка вилітає разом із матами, ноги в'язнуть у розкислому чорноземі.
Попереду — лиса відкритка, густо засіяна оптикою. Вона блищить на мокрій траві, як слиз гігантських кібер-равликів. Перший пішов.
І раптом цей мислитель гальмує просто посеред чистого поля і починає якось рагульно кланятися, нагинатися, намагаючись делікатно переступити чи підлізти під оту волосінь, наче це лазерна сигналізація в Луврі, а він — Том Круз.
Радійка миттєво вибухає праведним гнівом старозавітного пророка:
— Якого хуя він зупинився?! Впірьод-впірьод, довбойоб! Найшов час, блядь, Марселя Марсо косплеїти! Впірьод, білять!
Я в ці балетні па не граюся. Просто вмикаю режим криголама і ломлюсь напролом, згрібаючи й намотуючи те кляте скловолокно на ноги й спорядження, як спагеті на виделку.
Головне — тримати темп і фасон: біля кістяка спаленої НРКшки проходжу особливо красіво, автомат у вкладці, режим «патруль», усі діла — хоч зараз на обкладинку мілітарі-глянцю.
Натягнута жилка позаду дзвінко лопається — бдзинь! — і все, пуповину перерізано, ти вільний.
Пірнаємо в рятівну посадку. І тут одразу клац затвором із кущів, попереджувальні в повітря і нервове: «Стій, хто йде?!».
А ми ж, звісно, красавчики — на жодному немає кольорової стрічки, ні скотчу, ніхуя, чисті тобі диверсанти на мінімалках. Одразу починається лінгвістичний сеанс екзорцизму:
— «Ужгород»! — кричу я в хащі.
— «Вапнярка»! — видихують кущі й опускають стволи.
— Бажаю міцного, паляничка!
Йдемо далі вздовж їхніх позицій, а там — ціле підземне царство, купа свіжовикопаних блінчиків. Я на ходу професійним оком оцінюю архітектуру і ловлю себе на легкій, майже еротичній заздрості: які ж вони, курва, прекрасні.
Накати в три колоди, сухі сходинки, рівненькі амбразури, водовідводи — не бліндажі, а бутік-готель «Хілтон» посеред Донбасу, порівняно з нашим глиняним спа-салоном.
Виходимо на фінішну пряму пішого маршруту.
— Точка «Керосин» пройдена! — хекаю в тангенту. — На підході до точки «П'ять», прийом.
— Плюс, прибудеш на «П'ять» — чекай. Рушить ти, звісно, можеш, але строго за командою, синку. Як далеко ти від спаленого пікапа?
— Триста метрів, сер! Вже позаду! — звітую я, обходячи по дузі іржавий кузов.
Після точки «П'ять» починається лакшері-трансфер. Цього разу замість квадріка — бо квадрік то та ще залупа для мазохістів — по нас приїхало багі.
Про його попередні пригоди я пів ночі слухав радіоп'єсу в прямому ефірі: то цьому колісному мученику зчеплення відірвало, то тяги нема, то його броньовичком із якогось болота висмикували.
Але зараз цей франкенштейн-кабріолет гарчить і їде.
І багі мені, чорт забирай, подобається.
Ти падаєш дупою на свій тактичний рюкзак прямо у відкритий кузов-багажник, впираєшся ногами у відкинутий борт і з комфортом цинкуєш сектор на шосту годину.
Курити небо з багі — суцільна синекура, тільки триматися треба міцно, бо водій летить уздовж посадок так, ніби здає нормативи на ралі «Дакар» під солями. І вкотре гризе думка: ну чого я знову не взяв гоупрошку?
Таке б кіно вийшло для Каннського фестивалю, Тарковський би плакав у куточку.
Навколо розгортається сюрреалістична панорама у найкращих традиціях магічного декадансу: рознесені в щебінь хати мертвого села, зрізані під корінь бетонні стовпи, триметрова вирва від КАБа посеред асфальту — хоч бери й освячуй як нову купіль.
Дорога густо затягнута антидроновими сітками, через що пейзаж нагадує декорації до фільму про гігантських павуків-мутантів.
Обабіч траси — цвинтар амбіцій нашої логістики: попалені пікапи, мертві НРКшки, покручені рами квадріків. Видовище, прямо скажемо, не для ранкового еспресо — чорна антропоморфна геометрія, яка вже нікуди не поспішає.
А над усім цим висить специфічний, ні з чим не зрівнянний парфум війни — сморід згорілих фіпівіх.
Це огидний, мерзенний дух випаленого текстоліту й літію, кисло-гіркий і їдкий.
Під дощем ця хімія вступає в реакцію з водою, настоюється і б'є в ніздрі вже зовсім концентрованим букетом. Жоден парфумер не відтворить цю «Шанель № 4.5.0».
Вже до біса холодно. Натягую капюшон «горки» глибше на балаклаву, мружуся від зустрічного вітру й низьких олов'яних хмар. Парадокс, але всередині — абсолютний, дзен-буддистський спокій. Очі на автоматі сканують сіре небо.
Десь високо гуде важким басом «Вампір», трохи далі нишпорить «Жнець» — їх уже розпізнаєш на слух і за силуетом, як старі добрі сузір'я.
Раптом серце робить кульбіт: у повітрі зависла чорна цятка і хижо тримає висоту проти вітру. Вдивляюся до сліз в очах — та ні, просто ворона. Перната падлюка висить на потоці й цинічно косплеїть фпвішку, лоскоче нерви.
Водій витискає педаль у підлогу, багі перестрибує чергову канаву, і ми вилітаємо із сірої зони. Ніхто з нас на старті не знав, що все буде чотко, але цього разу Червоне море розступилося вчасно.
---x---x--- [ 4 . 5 . 0 ] ---x---x---
P.S. Увесь цей текст є продуктом чистої графоманії, гострої нестачі еспресо в організмі та вдихання випарів болотного газу. Жоден піксель цієї оповіді не має стосунку до реальності.
Усі персонажі, позивні, розірване оптоволокно, матюки в радіоефірі та непристойно розкішні чужі бліндажі — це винятково алегоричні марення автора у жанрі окопного необароко.
Будь-які збіги з реальними географічними координатами, спаленими корчами чи статутними процедурами є кармічною випадковістю. Сприймайте це як художній свист вітру в гільзі. Зберігайте інформаційну гігієну, пийте своє лате і скрольте далі з Богом.
Радіо Трек: НОВИНИ