«Хохли, ми вже втомилися вас бити»: деталі катування бійців «АЗОВу» у Таганрозі (ФОТО)

Герої серед нас

Подаємо нижче історію, від якої холоне кров:

«Хохли, ми вже втомилися вас бити»: у Таганрозі його били щодня – а він робив планку і готувався жити

Коли Михайло Чапля, офіцер «Азову» з Харкова, потрапив до СІЗО №2 у Таганрозі, на стіні камери він знайшов напис невідомої давності:

«Слава Україні, хлопці. Хто повернеться додому, розкажіть, що відбувається в Таганрозі».

Тепер він розповідає:

У першу ж ніч після прибуття кілька сотень полонених гнали коридором під ударами кийків, палок і шокерів.

 

Тіла хлопців тягнули на простирадлах, а у нього самого були тріщини в ребрах і зламані пальці.

 

Ходити дозволялося лише «буквою Г»: голова вниз, руки за спиною.

 

Заговорити без дозволу – заборонено. Навіть щоб відповісти, треба було спершу попросити: «Гражданин начальник, разрешите ответить».

 

Собаки рвали форму до крові, а коли полонений просив її замінити, наглядачі сміялися:

 

«Чого це ти форму псуєш?», – і били ще раз.

 

У камері – підлога з 12 дощок, лавка, стіл і туалет. У такій Михайло просидів 17 місяців із 24. Мила не було. Туалетного паперу теж.

 

«В нас була одна чашка на двох – з неї і п'єш, і підмиваєшся».

 

До полону він важив 105 кілограмів. Після – 58. Годували гірше, ніж собаку: квашена капуста з водою, манна каша із сирим оселедцем.

Якось у камеру до нього закинули Серьогу з Луганська – виснаженого, з гепатитом та зі слідами шокера на тілі.

Ноги його були фіолетові, розпухлі, хлопець уже ходив під себе.

 

Михайло місяць його виходжував: носив на плечах, допомагав підмитися, десять разів просив у банщика мило, поки той не вкинув йому в камеру маленький шматок.

 

За цю турботу Михайла побили, а сусіда перевели.

Найстрашніше – коли ламають не тіло, а психіку.

Треба не просто підписати папірець зі звинуваченнями, а самому собі придумати злочин.

 

Михайлу приписували вбивства цивільних, потім – підпал Будинку профспілок в Одесі, хоча його там не було.

 

«Були й суїциди. Це найгірше відчуття, коли підбадьорюєш хлопця «брате, все буде нормально», а потім дізнаєшся – ще один не витримав».

 

Сам він тримався за думку:

«Я все одно вийду і житиму далі, а вони залишаться в цьому лайні».

 

Щоб не збожеволіти, Михайло щодня робив вправи. У тісній камері ставав у планку, відтискався і присідав.

13 вересня 2024 року Україна повернула його додому.

Вдома на нього чекала дружина. Перші п'ять днів очі були червоні від світла – два роки він не бачив сонця.

 

Каже: «Це неймовірний кайф, коли ти відчуваєш, як вітер гладить тебе по щоці. Це і є воля».

 

А ще на нього чекала кав'ярня «Чапля Чарлі», його давня мрія, яку дружина втілила, поки він був у полоні. На вивісці - чапля з вусами, як у нього.

 

На останок він каже:

«Ми потрапили в абсурдне задзеркалля і сиділи там роками. Але я дякую Богу, що сидів саме так, бо досяг самого дна і відштовхнувся. Я не осоромив честь азовця, офіцера, українця. І я вважаю, що вийшов звідти переможцем».

Радіо Трек: НОВИНИ