За словами історика, у 1950-х більшість радянських містян жили у комунальних квартирах.
- Радянський робітник у місті мешкав переважно в комунальних квартирах.
Коли колишні апартаменти, які складалися з трьох чи трьох шести, дев'яти кімнат, насправді перероблювали в масове житло для трьох чи трьох десяти сімей, які мешкали, користуючись однією кухнею, однією вбиральнею та, власне, спільними вхідними дверима, — розповідає Алфьоров.
Саме через це влада вирішила масово будувати дешеве та швидке житло для робітників. Водночас «хрущовки» від самого початку вважалися тимчасовим варіантом.
- Хрущов приймає рішення про будівництво тимчасового житла, яке буде розраховано на те, що робітник пожив в ньому 5-10 років, а потім буде будувати нові будинки, — пояснює Алфьоров.
Будували такі будинки максимально дешево: без ліфтів, із тонкими стінами та крихітними квартирами. За словами історика, на всьому намагалися економити, щоб пришвидшити процес.
- Немає ліфту — економія 14-18%. Зменшення товщини стін — ще економія в кількість відсотків.
Будівництво за рахунок блокової системи, коли будували по суті блоками складеними — або з цегли, або вилитими з бетону — пришвидшувало будівництво.
Будинок можна було побудувати буквально за два тижні, — каже голова Інституту національної пам'яті.
Водночас людям постійно обіцяли, що згодом «хрущовки» замінять сучасним житлом, однак ці терміни роками переносили.
- Ця обіцянка з 50-х років переросла в обіцянки 70-х років. І в 80-х роках, коли проголосили про те, що в 2000-х точно вже кожен громадянин Радянського Союзу отримає свою квартиру, — нагадує Алфьоров.