Час визнати вкрай неприємний факт: США банально бояться перемоги України над РФ, - Євген Дикий

А тому прагнуть такої перемоги – не допустити

Подаємо нижче авторську колонку, яка вийшла на «Українській правді».

Євген Дикий – український науковець, військовик, публіцист. Кандидат біологічних наук, учасник війни на сході України, у 2014 році — командир 2-ї роти 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». З лютого 2018 року очолює Національний антарктичний науковий центр.

Його матеріал відображає дедалі більш виразну тенденцію в українських медіа – чітко вказувати на те, що США – свідомо не дають нам зброї необхідної для наступу та звільнення українських територій.

Текст подається з незначними скороченнями

Час говорити по-поганому?

Ворог контролює небо, перевага у авіації над нашою у понад десять разів. Ми економимо кожний снаряд, ворог витрачає їх в рази більше. Союзники надали нам бронетехніку із розрахунку приблизно на штат двох американських дивізій. 

Перед нами фронт завдовжки півтори тисячі кілометрів, сотні квадратних кілометрів щільних мінних полів та ешелонована оборона з трьох ліній укріплень. Це – та реальність, в якій розпочався і наразі відбувається наш наступ.

Реальність, в якій жодна із армій наших союзників ніколи не наступала, навіть не пробувала нічого подібного. В їхній теорії це неможливо. 

Теорія насправді мудра та правильна, в таких умовах наступати не варто. Але в нашій реальності ми просто не маємо вибору – тому наступаємо. І попри всі ці умови та попри передбачення теорій, досі продовжуємо наступ та щодня зубами вигризаємо не просто чергові метри нашої землі, а чергові позиції, чергові ворожі опорники та блоки, тобто потроху, повільно але впевнено, стираємо з карти першу з трьох ліній ворожої оборони, разом з її оборонцями. І невблаганно наближаємося до другої – ще щільнішої…

Тим часом у іншій реальності ситий гарвардський професор політології, який бачив війну виключно в телевізорі, бере до рук калькулятора, і ділить відстань до Севастополя на відстань, яку за добу пробили наші бійці. І з поважним видом пише, що до звільнення Криму нам залишилося близько 16 років. 

Він не здатний збагнути, що на війні відстані не лінійні – буває один кілометр, який доводиться проламувати місяцями, а далі за лініями оборони лежать сотні кілометрів, які потім проходяться за добу – якщо перед тим ти здолав отой перший кілометр.

 

Це зрозуміло кожному, хто воював, але що до того пихатому гарвардцю, він бачить карту в інтернеті та вважає це достатнім для мудрих висновків.

Цю маячню друкують впливові видання, і вона вливається у цілий хор інших публікацій, загальний зміст яких зводиться до одного: союзники, які не надали нам навіть однієї десятої від тих ресурсів, які за їхніми військовими доктринами необхідні для розпочатої нами наступальної кампанії, «розчаровані» низьким темпом нашого просування, який «не виправдовує їхніх очікувань».

У нас із очікуваннями все в порядку, принаймні у армії, та у тих у тилу, хто хоч трохи дотичний до війни. 

Ніхто не чекав повторення «харківського дива» минулої осені, адже умови кардинально відрізнялись. Не те, що не було ефекту несподіванки – навпаки, ворогові наперед були очевидні всі можливі напрямки наступу, їх не так багато, і рівно всі ті 8 чи 9 місяців, що ми збирали ресурси для наступу (зокрема буквально поштучно виклянчували у союзників броню та арту), ворог окоповувався, будував бетоновані ДОТи, мінував підступи до них і готувався відбивати наші атаки.

Завдання від початку було на межі можливого, якщо не за цією межею, і наразі сюрпризом є не повільний темп наступу, а швидше те, що він в цілому поки що проходить більш-менш успішно (за теоретично неможливих передумов), і, що втрати ворога в ході нашого наступу значно перевищують наші (знову ж таки, всупереч теорії, де мало би бути навпаки).

Час визнати вкрай неприємний факт: головний союзник банально боїться нашої перемоги, а відповідно – хоче її уникнути.

Саме це найкраще пояснює всі ті повороти у «недодопомозі» нам, які можуть здатись нам дивними, нелогічними та непослідовними.

Насправді це якраз дуже послідовна політика, хоч водночас і аморальна, і недалекоглядна. І частиною цієї ж політики є хор журналістів та гарвардських «ікспєрдів», які «висловлюють розчарування» темпами нашого наступу.

Суть цієї політики проста: не дати перемоги пу, але не дати й нам перемогти рашку, бо ж «програє весь світ». І, здається, ніякі наші продумані раціональні аргументи не здатні пробити цей страх, адже ірраціональні страхи належать до найсильніших людських мотивацій.

Ми можемо скільки завгодно апелювати до цінностей, але це вже було, і не дало результату.

Можемо пояснювати, що насправді така позиція не мудра, що це не «прагматичний розрахунок», а всього лише небажання лінивих та ситих боягузів покинути зону комфорту. І що із зони комфорту їм вийти все одно доведеться, раніше чи пізніше, і що саме в прагматичних інтересах Штатів прискорити нашу незаперечну, переконливу перемогу, та вже наперед готуватись брати під контроль процеси при неминучих пертурбаціях на росії. Але ми все це вже говорили, та вперлись у неготовність це чути.

Боюсь, що оскільки ми маємо справу із глибоко закоріненими страхами, здолати їх може лише інший страх, ще більш потужний. І здається, нам час додавати до арсеналу нашої аргументації «страшилки», які перекриють в головах союзників їхній жах перед «невідомим майбутнім росії».

Певно, час малювати союзникам картинки можливого майбутнього, на фоні яких умовна пригожинська рашка виглядатиме не найгіршим варіантом.

Варто пояснити нашому другові Борелю (друг без лапок, він реально робить все що може), що він не зовсім правий, коли каже що без поставок західної зброї ми «за кілька днів програємо війну, та перетворимось на нову Білорусь».

Так, програємо, але не за дні, а за довгі місяці. За ці місяці загинуть сотні тисяч, а ще мільйонів 15-20 поповнять табори біженців у Європі. А потому ми станемо не «другою Білоруссю», а «другим Афганістаном», де прямо біля кордону ЄС роками та навіть десятиліттями не стихатиме кривава партизанська війна, з усіма «зручностями» для сусідів.

Варто передати нашому ворогові Орбану, що якщо його зусилля допомогти перемозі росії раптом таки виявляться успішними, і ми відповідно до його прогнозу програємо війну, то останнім наказом нашій мільйонній армії, загартованій у боях із другою армією світу, буде відступити до нейтральних країн Європи з усією зброєю та технікою, і там інтернуватись.

І що маршрут цього відступу пролягатиме не через ті країни, які нам допомагали, а виключно через Угорщину.

А ще по дорозі ця армія матиме завдання забезпечити гуманітарний коридор для виїзду мільйонів цивільних біженців, так само через Угорщину. Зрештою, чи не мадярам знати як це виглядає – тисячекілометровий збройний марш через чужі «вимушено гостинні» землі у пошуках «обітуваної землі». Історія інколи робить парадоксальні кульбіти, і їм варто про це замислитись.

Радіо Трек: НОВИНИ