«У центрі села – моторошно-кривавий бенкет сов», - ліквідатор із Рівного про зону відчуження (11 ФОТО)
Свідчення очевидця
Чотири з половиною місяці у далекому 1987 році працював на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС рівнянин, батько трьох дітей Віктор Ольховик, а нині він очолює Український національний фонд допомоги інвалідам-чорнобильцям на Рівненщині
Про аварію Віктор Ольховик знав майже з перших днів. Бо будучи заступником голови профкому на Рівненському радіозаводі, організовував надання допомоги першим переселенцям із чорнобильської зони.
Згодом відправляв людей на будівництво житла для переселенців у різних областях держави.
А з серпня по грудень 1987 безпосередньо побував у зоні відчуження.
- Я був офіцером запасу. Мене викликали у військкомат, вручили повістку і я відбув у військову частину на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Це було з серпня по грудень 1987 року. Наш дорожньо-містобудівний полк займався виконанням робіт у зоні забруднення.
А найбільше робіт ми виконували безпосередньо на промисловому майданчику АЕС, тобто біля четвертого енергоблоку.
[media=164798] Віктор Ольховик
- Скільки років вам було? Страшно не було їхати?
- Мені було 32. Мав сім’ю, дитину. Але страху не було зовсім. Я знав, що як офіцер (був тоді капітаном) приймав присягу і повинен виконувати свій прямий обов’язок перед державою. І було відчуття цікавості.
Що таке зона забруднення?
Це просто територія, відгороджена від іншої території огорожею. Приїжджаєш на КПП - сонечко світить, переїжджаєш КПП - і так само сонечко світить.
Але коли приїжджаєш туди, відчуваєш присмак металу на зубах. І де б не був у зоні, він весь час супроводжує. У наступні роки, коли ми приїжджали туди, вже цього присмаку металу не було.
- Що саме ви робили у зоні?
- Різні роботи були. Наприклад, знімали радіоактивно забурднений ґрунт на очисних спорудах біля АЕС. Тоді ж один блок вибухнув. А роботу решти трьох треба було забезпечити. А для цього необхідно було, щоб працювала інфраструктура.
Дорогу біля четвертого енергоблоку разів зо п’ять переробляли: то знімали її, то знову стелили, щоб зменшити радіоактивне забруднення. Працювали на буферній зоні.
Оці металоконструкції, які стягнули з блока і скинули, були дуже великої ваги і їх треба було утилізувати, в могильники завезти. Для цього треба було їх різати.
Проводили дезактивацію будівель: мили їх, мили, врешті доводилося руйнувати, бо миття нічого не давало, і вивозити на могильники закопувати.
У райцентрі Поліське (воно тоді було за територією зони відчуження, а нині - в зоні обов'язкового відселення) був такий рівень радіації, що ми вивозили землю, перестеляли дахи на будівлях, але це нічого не давало.
- Працювали у захисному одязі?
- Захисний - це звичайний одяг, форма військова. Від радіації не захищає.
Але ми надягали «пелюстки» – це пов'язки зі спеціальним просоченням на ніс, щоб радіоактивний пил менше потрапляв з повітря. Люди розуміли, на що йдуть.
Був у нас один газорізальник. Якось різав він балку, яку витягнули з ушкодженого енергоблока.
Вона – важка, металева. Коли йому поміряли рівень радіації, а він - понад 20 рентген за годину. Коли дізналися, що він вже чотири години ріже це обладнання, його хотіли спровадити і натомість когось іншого направити на роботу.
Але він відмовився. Сказав: «Я вже старший (йому було десь лише за 40 років), у мене діти є. То я вже поріжу, щоб ніхто сюди більше не ліз».
Змушувати до роботи нікого не доводилося. До речі, опромінення людина отримувала не тільки через перебування у зоні, а й користуючись забрудненою радіонуклідами техніці.
- Як люди реагували, дізнаючись про дозу опромінення?
- По-різному. Були такі навіть з вищого командування, вищого офіцерського складу, що боялися заїжджати в зону. Це було зразу помітно по них.
Може, вони зараз рвуть на собі сорочку, розказуючи, які вони великі ліквідатори. Але я вважаю, що найбільша робота лягла на звичайних військових.
Бо не було такого розуміння, що треба відпочити. Відпочивали в машинах, спали по 2-3 години на добу. Працювали не покладаючи рук, бо розуміли, що якщо ми не зробимо, то ніхто цього не зробить.
- По всій зоні їздили?
- Так. Військові частини були виведені із зони. А на виконання робіт їздили у зону. Було, щоправда, таке, що один зі взводів стояв у селі Стечанка у зоні. Пробули там люди два тижні.
І у нас був вислів - «згоріли». Так казали про тих, хто отримав максимальну дозу опромінення. З нею перебування у зоні заборонялося. І людину треба було вивезти.
Але я зустрічав там знайомих з Рівного, які працювали кухарями. І не виїжджали з зони місяцями. Зелені були від радіації. Але у людей було розуміння потрібності їхньої роботи.
- Що найбільше вразило у зоні?
- Якось треба було наших військових, які отримали найвищу дозу опромінення у Стечанці, евакуювати. Коли ми їх вивозили, їхали вночі через одне з відселених сіл. Зазвичай, село – це площа в центрі села, де є магазин, церква, сільрада, будинок культури і у вікнах будинків вогники світяться.
А тут – вогнів нема, а на площі – дуже багато сов. Вони наловили зайців, розривають і їдять цих зайців.
Трапеза така їхня була нічна. І ці розірвані зайці, кров червона, сови, людей нема. Моторошно!
Потім вразило, коли виїжджав теж з особовим складом. Ми приїхали на КПП і там треба обов’язково пройти дозиметричний контроль.
Підійшли до «японця» (ми ще цю японську апаратуру зрадником називали, бо вона починає пищати, дзвеніти, коли біля неї людина з високою дозою опромінення) і от з тих 30 людей, яких привезли, жоден не пройшов дозиметричного контролю. Тобто апарат дзвенить і дзвенить.
З високим рівнем радіації із зони не випускали. Роздягаємо людей, а це нічого не дає. Апаратура продовжує дзвеніти.
Врешті, вирішили йти на порушення, бо люди стомлені. Я зміг переконати пропустити нас у полк. Пояснив, що там баня, люди зможуть помитися, змити забруднення, відпочити.
До речі, у мене навіть є фото із зони, де дозиметристи зафіксували рівень радіації 500 рентген за годину. У таких місцях ставили знак, щоб туди люди не підходили.
Підпільно провезеним фотоапаратом відзняли це фото. Адже фотографувати у зоні не дозволяли: державна таємниця. Щоб зробити фото, треба було окремі дозволи брати, пояснювати, де це буде опубліковано. Адже рівні радіації тримали у таємниці.
- Чому досі їздите у зону відчуження?
- Ми, ліквідатори, збираємося і, починаючи з 2004 року, щорічно їздимо туди. Що там забули?
Тягне просто побачити, що було зроблене твоїми руками, твоєю силою, твоїм здоров'ям, яке ти поклав. Цікаво, чи є результати, чи немає.
Одного разу ми заїхали туди, де стояв наш полк, і там нині нема нічого. Одна тільки стела залізобетонна стоїть, яка була на КПП, і там, де було поле - величезний ліс. А тоді там інженерний полк з технікою стояв, були приміщення ремонтних майстерень, гуртожитків, клубу, їдальні.
Тобто місце саме є і де-не-де зберігся асфальт, але на ньому мох виріс. І з усіх сторін стоїть ліс.
Люди по-різному реагують на зону. Водії деякі, які їздили з нами, як бачили рівні радіації нині, то з автобуса більше не виходили. Тобто досі там є місця, де «світить».
То хочу відзначити, що коли збудували оцю нову споруду над четвертим енергоблоком, рівні радіації зменшилися в рази. Тобто результат є.
Дехто каже, що не треба було гасити пожежу на четвертому енергоблоці, все б погасло саме, не треба було цих жертв, саркофагів будувати. Це говорять люди, які не бачили цього, не розуміють, яка катастрофа могла бути, і яка сталася.
До речі, зараз я, як ніхто, розумію переселенців з Криму, Луганщини, Донеччини. Вже тоді після аварії на ЧАЕС люди стикнулися з нерозумінням проблем переселенців. Але тоді держава хоч квартири надавала, роботу, гроші. А зараз немає такого. І зараз бути переселенцем важче, ніж тоді.
- Чи відчуваєте наслідки перебування у зоні відчуження?
- Проблеми зі здоров’ям почалися практично відразу. Але тоді все робили, щоб не ув’язувати це з високим опроміненням. Називали дистонією, захворюванням шлунка, ще чимось.
А вже потім пов'язали це з високою дозою опромінення.
Доводилося лікуватися довго. І досі лікуюся. Здорових ліквідаторів немає. Це все - хворі люди. І мають повний набір хвороб постчорнобильських. Дуже багато з них померло.
В Україні залишилося близько 100 тисяч ліквідаторів, а було 650 тисяч.
- Чи відчуваєте нині підтримку держави?
- Як можна відчути підтримку, якщо фінансується 6% від потреб ліквідаторів? Зараз минула пенсійна реформа. Вона стосується всіх, окрім ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
Ми зробили в той час, 32 роки тому, свою справу. Коли туди йшли, ніхто не думав ні про які пільги. Просто робили свою роботу.
Так само люди йдуть на війну і про пільги не думають.
Може, хтось і думає. Але здебільшого це патріоти, які готові покласти себе, щоб краще жилося комусь іншому. Але вже багато хто з них розуміє, що держава тебе забуває. Тебе використали, ти зробив свою роботу - і до побачення: далі – це твої проблеми.
І всі ліквідатори, афганці, всі люди, які брали участь у військових конфліктах, вони відчувають пізніше, як про них забуває держава. Мені дуже боляче, що починають згадувати ліквідаторів двічі на рік: у День ліквідатора і на річницю аварії на ЧАЕС.
А вже наступного дня забувають, бо в державі інші проблеми, інші потреби.
- Шкодуєте, що там побували?
- Жодного разу. Бо я так вихований батьками, щоб ні про що не шкодувати. Батько – фронтовик, мама пройшла війну, окупацію. Я вихований так, щоб чесно робити свою роботу.
А війна не закінчилася доти, доки живий хоча б один солдат. І доки останній ліквідатор не заплющить назавжди очі, проблема наслідків аварії на ЧАЕС існуватиме.
Хоча нам казали, що проблема вирішиться сама собою, бо через 25-30 років після аварії ліквідаторів не залишиться. Вони вимруть.
І державі треба згадати цих людей. Не словами. А надати пенсію, яку заслуговують, дати можливість якісно лікуватися, харчуватися тощо.
Так, на харчування чорнобильцю-ліквідатору дає держава 406 гривень на місяць. Колись це були гроші. Нині – мізер. А йому треба специфічне харчування. Про лікування взагалі мовчу.
На це онкохворим, дітям-чорнобильцям - 6% від потреби. Навіть якщо пенсія 4 тисячі гривень у ліквідатора, то як за них онкохворий може вилікуватися? Законом передбачене санаторно-курортне лікування для ліквідаторів.
Але нині для цього треба укласти спільний договір: людина, оздоровчий заклад і держава.
Держава дає 6 тисяч, а путівка коштує 9 тисяч і ти маєш доплатити. Бо інакше оздоровлення не отримаєш. То дайте краще мені тих 6 тисяч і я за них поїду у Туреччину на тиждень підлікуюся.
Тож нині мета моя: ліквідаторам допомогти, щоб вони ще пожили, і зробити все можливе, щоб більше такого, як на ЧАЕС, не повторилося.
Радіо Трек: НОВИНИ
