«Лише на старості я зрозуміла, хто по справжньому мене любив», - сповідь 100-річної переселенки, через яку хлопці були готові стрілятися

«Навіть, інколи можу свічку в храмі за їхній упокій поставити. Бо я перед ними грішна»

Колаж -- наш: фото з мережі

Журналістка Ксеня ГАЛИЦЬКА, яка мешкає в Дубному, веде цікавий блог «Знай більше», публікації якого часто стають матеріалами рівненських та загальноукраїнських видань.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі її останнє інтерв'ю з жінкою дуже цікавої долі, яка багато пережила і побачила на своєму віку..

Ксеня ГАЛИЦЬКА

Далі авторський текст Ксені Галицької:

СПОВІДЬ СТОРІЧНОЇ ЖІНКИ

Українці на споконвічних українських землях Холмщини. Незабаром регулярна армія Польщі їх почне убивати та виснляти в ході операції "Вісла". Так вони стануть "переселенцями"

В липні дубенчанці виповнилось 103 роки... Маю честь бути знайомою із цією світлою, щирою і доброю жінкою, яка розповіла мені про свою жіночу долю. Її життя може стати сценарієм для книги чи фільму, а також - бути уроком для кожного із нас.

Із певних міркувань не вказуватиму імені бабусі. Бережімо справжню любов, щоб потім не було пізно…

Операція "Вісла". Чи залишилися ці українці живими?

- Розкажіть, будь ласка, про своє життя. Звідки Ви? Де народились?

- Народилась я в Польщі. Тоді Холмщина належала Україні. А зараз там територія Польщі. Я і моя родина з діда прадіда були українцями. І коли в 1945-му році почали вбивати українців, в нашому селі зарізали 30-ть душ і серед них є моя родина, то нас, живих українців, переселили в Полтавську область. Коли я з чоловіком та 8-ми річним сином, батьками та братами виїжджали з Польщі, то нам забрали коні і увесь одяг, які ми мали. Ми їхали з тим, що було на нас одіте і з порожніми руками. Дуже важко нам було. Голодували. Пам’ятаю все, бо ніби вчора було. На Полтавщині ми жили не довго, лише три місяці.

- А що було далі?

- А далі, ми з рідними пішки йшли на західну України. Йшли цілий місяць. Прийшли в село Московщина. Це туди, як на Луцьк їхати. Там ми поселились і жили 12 років. Працювали в колгоспі. Потім в те село приїхали ще чеські переселенці. А в 1955 р. я з усією родиною переїхала жити в Дубно. Купили тут хату і з того часу вже нікуди не переїжджали. Але життя доброго я не бачила.

- А чому? Можете розказати?

- Чоловік у мене був… дуже поганий характер мав. Не знала я добра від нього. Одружилась з Миколою в 1936-му році, ще там, на Батьківщині. Мій чоловік бив мене. Так само, як його батько його матір. Хоча Микола підняти руку міг не тільки на мене, а на будь-кого, хто йому не сподобається. Міг, навіть, з ножем кинутись. І за добро, людям він міг поганим відплатити.

Був випадок, коли ми переїжджали жити в Дубно, то один знайомий позичив нам без відсотків 2 тисячі. Бо ми не мали всіх грошей на хату. Віддавали ми ті гроші два роки.


І через деякий час в того знайомого позичальника син ішов в армію. І він хотів запросити чоловіка і мене в гості, на проводи. Чоловіка запросив скоріше. І прийшов до мене в кухню, я мила посуду і каже: «Я вже твого чоловіка запросив і тебе запрошую на проводи сина, бо йде в армію. Хочемо з жінкою, щоб ти теж прийшла».

 

В той час зайшов в кухню мій чоловік. Взяв в руки вилку, бо ножа близько не було, і кинувся до нього, бо чого він сюди прийшов. То це хіба людина? Чоловік нам грошей без відсотків позичив, в гості запрошує, а той так відплачує.

- Ваш чоловік сильно ревнивий був?

- І не тільки ревний. Сам гуляв, де тільки була можливість. Мав багато коханок. А я все життя терпіла і очі закривала на його поведінку.

- А у Вас є ще діти, окрім сина?

- Крім старшого сина я ще народила три хлопчики. Але всі вони маленькими повмирали. Пожили два-три місяці і відходили на той світ. Напевно, тому, що я життя не мала і завжди в сльозах і в переживанні була. А воно ж все на дитину переходить.

Всі троє поховані на Московщині. Важко було те все пережити. Я нікому не бажаю таке мати. 19- ть років тому не стало мого чоловіка. А прожили разом 62 роки.

Операція "Вісла": українцям практично нічого не дозволяли взяти з собою

- А зараз Ви з ким живете?

- Живу у своєму домі. Живу з невісткою і сином. Виділили мені одну кімнату. Харчуюсь сама. Так само сама за собою перу одяг. До нині доглядаю за собою самостійно. Все сама. Навіть працюю на городі і дивуюсь, що ще маю сили. Хоча не заперечую, що мені важко.

Але Бог дає мені здоров’я і сили. Ви знаєте, я навіть цього році шість раз була в лісі.

- В лісі? А чому?

- Ходила в ліс по ягоди. І ще мене щось було вкусило. То мала проблеми зі здоров’ям. Так само три кліщі в мене вп’ялися. Ходила до хірурга. З голови витягнув, а от тут зліла витягнули не всього кліща. То почало наривати. Ще досі мене там болить.

- А Ви в ліс ходили, щоб ягоди продавати?

- Та ні. Три рази ходила по суниці, щоб вдома мали, що їсти. І ще три рази по чорниці ходила. Шість літрів назбирала. Літру собі залишила, а решту внукові віддала. Я вже два роки не продаю. Бо колись продавала. Навіть, 20-ть років тому я так була назбирала гроші і «на книжечку положила», щоб було внуку на перепій.

Кожна зароблена копійка була важлива. Часи складні були. Ой, по всяку в житті бувало і не про все можна писати для газети. Краще, хай люди не знають.

 

Було й таке, що дивись смерті в очі. Жаль, тільки, що пам'ять хорошу маю і те все погане в житті забути не можу. Хоч дуже того хочу. Пригадую, як ми з Польші виїжджали, то будучи на станції я ще вернулась до себе додому, в село. Поїхав ще один хлопець з сусіднього села. Теж до себе додому мав заїхати. Нас тоді вже охорона супроводжувала. Моя хата була біля лісу. І я сама пішла додому. Бачу поляки вже хлів розбирають. А я прийшла просити, щоб хоч щось дозволили взяти з собою в Україну. Бо нічого з собою не мали. Поляки мене обступили. Мені стало дуже страшно. Бо вони так мою подружку вбили. Але Бог мені допоміг. Недалеко в лісі заворушились кущі.

 

І я набралась ще більшої сміливості і кажу – Не думайте, що я сама приїхала. Вони побачили коні, на фірі була гвинтівка і шанель руських. Поляки злякались і повтікали. Хоча мали намір вбити. І це не єдиний випадок, коли мала статись біда. Але в супереч всьому Бог мене тримає на цьому світі.

- З Ваших слів розумію, що важка у Вас доля. А є у Вас якісь мрії? Цікаво, про що мріють люди у 100 років?

- Все, що мала зробити, то вже все зробила. Все «залатвила». Бог мені в усьому допоміг. Може так казати не можна, але мрію вже зимою не жити (авт. прим., - ховаючи очі і витираючи сльози каже бабуся). Бо мені зимою дуже тяжко. Мушу все сама робити. А сили і здоров’я вже не ті.

- Дуже прикро таке чути. Але не опускайте рук. Все буде добре. Скажіть, будь ласка, а Ви з рідними з Польщі спілкуєтесь?

- Так. Там живе двоюрідного брата син. Часто писав мені колись листи. Я як була молодша, то їздила до них в гості. Там вже мало залишилось двоюрідних. Всі повмирали...

Віктор Ющенко біля пам'ятника жертвам операції "Вісла"

- Я перепрошую, що повернусь до розмови про Вашого чоловіка. Ви розповідали про його важкий характер, про своє сімейне життя. А ваші батьки захищали трохи Вас?

- Я батькам не розповідала про свою важку долю. Не хотіла засмучувати. Батьки мене видали заміж за того, кого я не любила. До одруження я не була знайома з своїм чоловіком. В той час зустрічалась з іншим хлопцем.

Міша ходив до мене півтора роки. Він дуже сильно мене любив. Але ми не спішили одружуватись. Бо не було, де жити. Він не був бідовим, бо потім побудував собі хату. Але на той час не було, де дітись. І прийшлося б жити «всім на купу». Тому ми не спішили одружуватись.


Одного разу ми з ним дуже посварись. І з сусіднього села приїхав поляк. Я співала в церковному хорі. Сподобалась йому. Приїхав до мене додому. Поставив пів літри горілки на стіл. В нас була закуска. Але я сказала, що за поляка не піду. Поляк обіднився з того часу і перестав зі мною, навіть, говорити. А Міша знав, що поляк проходив.

- А з своїм чоловіком, як познайомились?

- Та він не далеко від нас землю мав. Був багатим, але його родина щастя не мала. Протягом двох років, майже вся родина, по батьковій стороні загинула. Хто на війні, хто з інших причин. Але була домовленість віддати мене за нього заміж.

- Пам’ятаєте своє весілля?

- День перед весілля вдома вже готували їсти. Гості вже всі були запрошені. Прийшов до мене Кароль, взяв за руку і каже – Маріхна, для тєбє в мєне бракувало тілько молока. Було всьо. Була хата, тілько жий. А я йому відповіла, що вже пізно. Бо йду заміж за Миколу...

А ще був такий випадок, перед весіллям, я була дружкою в сусідки, то той перший хлопець, що я з ним довго зустрічалась, хотів мене вбити. На весіллі підійшли до мене і кажуть, що Мішка має пістолета і хоче себе й мене вбити. І все того, що я за другого заміж іду. Тоді мене знайомі відвели додому. Розказали все батькам.

 

А тато на другий день, нічого мені не кажучи, запряг коня і поїхав в міліцію. Тоді міліція поїхала до Міши і хотіла, напевно, його посадити за такі наміри. Наступного дня прибігла до нас Мішина мама і впала перед батьком на коліна, щоб той забрав заяву і простив. Благала, щоб суду не було.

 

А до мене сказала: «Що ти наробила? Ти ж мала моєю доцею бути, а ти». Я тоді голову накрила подушкою і довго плакала.

Подібне було й тоді, коли я їхала до шлюбу. То поляк теж хотів мене вбити за те, що заміж йду не за нього. Я бачила, що натовп людей на когось кинувся. Був шум. Але вже пізніше я дізнавалась причину. Бо після вінчання до мене підійшли і сказали, щоб виходила з церкви обережно і швидко, бо в Короля погані наміри.

- Видно, що сильно любили Вас хлопці, що йшли на такі кроки.

- Я тільки недавно зрозуміла, чому в мене така важка доля. Видно їхні сльози і сльози їхніх матерів впали на мене. Вони плакали тоді, а я плачу все життя і до нині. Я не ображаюсь на Бога, що я так все життя відмучила. То така спокута за їхні сльози.

Дякую тільки Богу, що дав мені здоров’я все те пережити. Лише на старості літ я зрозуміла, хто по справжньому мене любив. Навіть, інколи можу свічку в храмі за їхній упокій поставити. Бо я перед ними грішна.

- А Ви знаєте, як в них доля склалась?

- Один з них довго не жив, бо німці вбили. Але був одружений. Знаєте, недавно вони мені снилися. Минулого місяця.

Підійшов Міша, присів біля мене і поцілував в щоку. А я дивлюсь, Кароль йде в нашу сторону. Зупинився і каже: «Мушу йти, бо мене чекає жінка». Приснились мені, бо напевно знають, що я за них відмучилась. Не бачила добра і щастя, одні сльози і кривду…

- Дякую Вам за відверту розмову! Міцного Вам здоров’я і бережіть себе.

Ксеня ГАЛИЦЬКА #Знай_більше

СПОВІДЬ СТОРІЧНОЇ ЖІНКИ

Радіо Трек: НОВИНИ

Радіо ТРЕК у Telegram · Twitter · Facebook.
Viber: 063-734-106-4
Микола Кульчинський

Микола Кульчинський

Відкрити плей-лист

У Рівному згубився песик Арчі

Вчора зник йоркширський тер'єр сріблястого окрасу, Арчі. Собаку бачили в районі Політону, Автовокзалу Обласної лікарні.  Прохання повернути за винагороду.

Знайдено паспорт на прізвище Федорчук

У Рівному на вул. Київська в районі Спорттоварів знайдено паспорт, на прізвище Федорчук Юрій. Власник може звертатися за номером

Знайдено посвідчення з інвалідності на прізвище Ющук

Знайдено посвідчення з інвалідності другої групи на імʼя Ющук Олександр Миколайович та банківську картку ПриватБанк.  

Більше оголошень