«Йдемо на Дебальцево. Не поминайте лихом», - написав в СМС загиблий в АТО Микола Карнаухов
Рівнянин Микола Карнаухов був доцентом Національного університету водного господарства і природокористування, кандидатом технічних наук. 6 лютого 2015 року у віці 49 років загинув у селищі Чорнухіне Луганської області
Микола Карнаухов був єдиним сином у матері. Батько двох дорослих дітей, дідусь однієї внучки. Мобілізований в армію у серпні 2014 року. Старший лейтенант, командир взводу, сапер 57-ої окремої мотопіхотної бригади. У селищі Чорнухіне Луганської області потрапив під обстріл танками і був смертельно поранений. Похований на Алеї Слави на кладовищі "Нове" у Рівному. Нагороджений посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Почесний громадянин Рівного. У місті є вулиця, названа його іменем.
Спогади дружини Галини Конарчук:
Микола - з двійнят. Сестру Іру має. У Кокчетау в Казахстані народився. Батько його звідти. У Рівному з його мамою познайомився, як на збір урожаю сюди приїхав.
У них в сім'ї традиція: синів Миколами називати. Тож батько його був Карнауховим Миколою Миколайовичем. Він мав таке ж ім'я. І син наш — теж Микола Миколайович Конарчук-Карнаухов.
24 роки ми разом прожили. Сину спільному - 23 роки. Я - друга дружина Миколи. Від першого шлюбу він доньку Оксану має.
Я — бібліотекар, а Микола читачем у нашій бібліотеці був. Не звертала уваги на нього. Навіть імені не пам'ятала, хоч формуляр не раз заповнювала. А він якось перед Новим роком каву мені у бібліотеку приніс, як з Ленінграда приїхав. Потім у мене трагедія сталася: сестра від раку померла. І я чи плакала, чи просто сумна була. Микола помітив це. Виходжу на обід — а він до мене: “Вибачте, але що у вас сталося?” Так ми ближче й познайомилися.
З колегами по роботі (фото з Фейсбук Миколи Пікули)
Виглядав схвильованим, коли потім у вересні зустрілися. Розповідав, що в сім'ї негаразди, що розлучається. Я була здивована: вважала, що ми не настільки близькі знайомі, щоб про таке розповідати. Потім з донькою приходив у бібліотеку. Їй п'ять років було. Казав, що суд дав час на роздуми перед розлученням. Після цього кілька разів провів з роботи. На каву ходили. Дав зрозуміти, що йому подобаюсь. Лист з відрядження написав, де між рядками читалося, що під враженням від знайомства.
Не знала, що молодший за мене на 13 років. Думала, що старший, бо лисуватий. А я завжди молодшою за свій вік виглядала. Коли дізналася, скільки йому років, кажу: “Миколо, не можна нам зустрічатися, бо Ви — молодший набагато”. А він: “Ну й що: я з самого початку знав, скільки тобі років”.
Родину цінував дуже. Майже щоп'ятниці в село їхав. Це Зарічне Гощанського району. Там мама і сестра його живуть. Накупує все, що потрібно - помідори, батон, каву, цукерки, печиво, мандарини — і везе. Мама зустрічає жартом: “Ну що, привіз облизня?” Микола перевдягався зразу і, хоч доцент, науковий співробітник, - на город чи в хлів до роботи. Тепер, як приїжджаю до свекрухи, теж везу гостинці. Кажу: “Це Вам облизень від мене і від Миколи”.
Ми все разом робили. Стіл накривали, як у ресторані. Микола готувати любив: плов, чебуреки, пельмені, пончики. Я пиріжки добре печу, а він усе пончики мене просив зробити. Кажу: “Не буду”. А якось приходжу з роботи — а він вже готує щось. “Ти що робиш?”- питаю. “Пончики, бо від тебе не діждешся”.
"Фірмений жест Миколи", - кажуть друзі і знайомі (фото з Фейсбук Миколи Пікули)
Де з'являвся Микола — жінки ставали іншими. Сиджу у читальному залі. Вже чую шум, гам, дівчата “ха-ха-ха” - Микола зайшов. Його любили всі. Жінки мліли від нього. Магнетизм якийсь мав. Жартами сипав. Всі сміялися до сліз.
Микола — наполовину росіянин по батьку. Російську культуру поважав, Бродського читав. Колись марив Алтаєм. Жити там хотів. Тож слова Путіна про те, що він начебто в Україні захищає росіян — настільки цинічні!
Любив все про війну читати. Про літаки, танки. По книжкових магазинах ходив, шукав книгу “Тайны Великой отечественной войны”. Ерудований, начитаний був. Що там говорити — розумний. Якщо щось цікавило — шукав в Інтернеті, намагався вивчити.
Думала: не заберуть Миколу на війну. Всі медичні покази мав для цього. У нього черепно-мозкова травма була: колись по голові вдарили хулігани, як пізно додому повертався. І головні болі у нього після цього були. Але хто там таке перевіряє.
Спати не могла після того, як повістку отримав. По три-чотири години спала. Щоб відволіктись, у комп'ютері новини дивилась чи у пасьянс грала. Ми вранці і ввечері щодня телефонували одне до одного. Ще перші місяці, як у Кіровограді був, можна було це робити. Сиджу за комп'ютером — аж тут дзвінок: “Що робиш?” “На кухні”, - відповідаю. “Сова, відчиняй двері: ведмідь прийшов”. Я — вниз відчиняти, бо домофон заклинило. Микола в Дубно за чимось, виявляється, приїжджав і заїхав.
Як він рвався з відпустки на схід! Нервовий став. Не спав зовсім. “Ляж на два-три тижні у госпіталь, підлікуйся”, - просила я. “Галю, як можу? Я ж хлопцям пообіцяв, що буду 30 грудня”.
З колегою по роботі Миколою Пікулою (фото з Фейсбук Миколи Пікули)
Писав вірші, надсилав їх в СМС мені, мамі, друзям. Як на Дебальцево йшли, написав: “Йдемо на Дебальцево. Не поминайте лихом”.
Загинув від пострілу танка. Телефонував перед цим: “Галю, не кажуть нам, щоб відходили. А перед нами — танки. Ми п'ятеро - у дворі якомусь”. Це в Чорнухіно вони, сапери, були. Чомусь відправили їх туди за 10 км від Дебальцево. І танк вистрелив у хату. Одному бійцю голову відірвало, а Миколі - ноги і руку. Я нині передивляюся його книгу, яку він читав перед поїздкою на схід, і там — танки радянські. Ось де, виявляється, ховалася його доля.
“Мене вб'ють, - казав, ніби щось відчуваючи, як їхав востаннє з дому. - Дивись, щоб мене поховали у селі”. Але його поховали на Алеї слави у Рівному, щоб був поруч з хлопцями молодими — Ігорем Волошиним, Олександром Борисенком - такими, як ті, з якими він загинув.
“У мене позивний “Нежурись”, - казав Микола на відео, виставленому в Інтернеті бойовиками. - І ми не журимося. Ми їх порвемо”. І зразу за цим кадром — відео, на якому вони вбиті. Не впізнала Миколу серед вбитих. Думала, що не він. Ми всі думали, що в полон потрапив. Шукали через міліцію. А потім син Миколиної сестри впізнав його мертвого на відео. Тільки через місяць після загибелі поховали його, бо бойовики тіло не віддавали.
Перші місяці після його похорону, як бачила у місті фігуру у камуфляжі, схожу на Миколину, чи голову лисувату з вусами, як у нього, серце стискалося.
На роботу їду — згадую його. Все не було часу поговорити, наговоритися, бо у нас графкіи не збігалися. Я — в суботу-неділю на роботі завжди, а у нього в ці дні — вихідні. Все здавалося: потім-потім наговоримось, набудемось разом.
На приміщенні Національного університету водного господарства і природокористування відкрили меморіальну дошку Миколі Карнаухову
Радіо Трек: НОВИНИ
