«Про те, що чоловік на війні, я дізналася, коли востаннє поїхав на схід», - дружина загиблого в АТО Олега Тарасюка
Днями з нагоди загибелі Олега Тарасюка на його могилі на кладовищі «Нове» у Рівному провели заупокійне богослужіння
Олег Тарасюк - середній син у матері. Батько двох дорослих дітей. Дідусь трьох онучок. Підприємець: торгував сільськогосподарською технікою. Розводив рибу в рідному селі Курозвани Гощанського району, орендував та облагородив там два ставки. Співпрацював з фермерським господарством «Гітас». Був спонсором однойменної футбольної команди “Гітас”. Добровольцем пішов на схід. Солдат, командир рівненської розвідгрупи Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». Загинув у 45 років о 17-й годині 10 серпня 2014 року від кулі снайпера в бою біля Іловайська Донецької області.
Спогади дружини Ірини Тарасюк:
Сім'я і діти — це було для нього все. А як внуки з'явилися, то взагалі - трусився над ними. Як буває за кордоном, телефонує і в першу чергу питає, як вони. Ніколи голос не підвищив на внуків. "Скажи, щоб вона такого не робили”, - просить мене. “То скажи сам”. А він: “Ні. Я не хочу бути поганим”.
Я за ним була, як за кам'яною стіною. Це був щит для всієї сім'ї. Він дозволяв мені бути домашньою жінкою, виховувати дітей, бо це для нього було найголовніше. У нас була ідеальна сім’я. Бо Олег не давав виникати суперечкам. Навіть як діти сварилися, швидко гасив конфлікти. Не бувало у нас, щоб тижнями не розмовляли, як буває в деяких сім’ях.
Любив щось приємне робити. Їде звідкись, телефонує: «Зустріньмось десь у центрі». «Ти ж з речами, з дороги”, - шкодую його. Але він наполягає. Йду в центр. Ідемо у магазин, і він: «Хочу тобі щось приємне зробити». І обов’язково щось купить у подарунок.
Запущені ставки взяв в оренду у своєму рідному селі Курозвани. Вичищав їх, окультурював, рибу розводив. Оце хобі його було. Міг все покинути заради цього. А ще футбол любив і роботу. Трудяга був.
Останній рік у нього наче передчуття яке було, що недовго лишилося. Проснеться зранку першим - і до мене: “Мамочко, ти ще довго будеш спати?” А я не хочу ще вставати, лежу із заплющеними очима. То він піде тихенько в кухню. Зробить каву. Принесе у ліжко і рукою спрямовує мені запах паруючої кави під ніс: “Чуєш, який аромат?” Я 40 днів після дня його смерті ставила дві чашки кави щоранку біля ліжка.
Головне його кредо було: “Поки дихаю - вірю”. Татуювання собі з цими словами зробив, коли ще в армії служив.
Пішов на війну, щоб сина не забрали. З періоду Майдану переймався тим, що відбувалося у державі. А коли розпочалися бойові дії на сході, сину повістки почали приходити. А йому — 23, він не був військовозобов'язаним, мав двох маленьких дітей. Олег, коли почув про повістки сину, пішов у військкомат. Виявилося, що його військової справи там нема, хоча він відслужив на Тихоокеанському флоті, був підводником. Тоді він записався у добровольчий корпус “Правого сектора”. Став інструктором. Його взяли, бо навичок у нього було багато різних. Перший раз поїхав у травні 2014 року. А потім не раз їздив. І щоразу казав: “Я на базі, треную хлопців”. Спочатку та база, за його словами, була під Києвом. Потім виявилося, що вона біля Дніпропетровська. Потім казав: “Загружаємо авто, їдемо, тому що дуже багато допомоги зібрали для хлопців на сході”. Тобто про те, що він бере участь у бойових діях, я дізналася, коли він востаннє туди поїхав.
За дві години до смерті телефонував. Дуже довго говорив. Хоча ніколи під час перебування на сході балакучим не був. Завжди казав: “Все. Біжу. Треба”. А тут так довго. Я питаю: “Ти якийсь схвильований. Може, щось трапилося?” А він: “Ай, приліг”. “Як приліг? Де приліг?” “На простирадлі”, - відповідає. “Може ти поранений, у госпіталі?” “Ні, все нормально”. Коли ти вже будеш?” “Скоро буду”. І буквально за дві години - дзвінок до доньки: телефонували знайомі сказати, що загинув.
Коли на похорон приїжджали з Києва ті, хто працювали з ним на фірмі, привезли дві великі м'які іграшки висотою у мій зріст. Олег, виявляється, іграшки купив, коли їхав на схід, лишив їх у Києві. Збирався, як буде повертатися додому, заїхати забрати і привезти внукам. Вони йому замовили такий подарунок, бо він їм щоразу, коли приїздив, щось привозив. І коли на похорон привезли це, внуки казали: “Дідусь наш не помер. Він живий: герої не вмирають.”
Радіо Трек: НОВИНИ
