Князєв, який керував Поліцією Рівненщини, зняв генеральські погони і пішов сержантом на фронт
Як очільник Нацполіції України став «Чорним Запорожцем»
Це матеріал з сайту «Суспільного». Він цікавий тим, що його героєм є той самий Сергій Князєв, який свого часу прибув до нас із Закарпаття, а перед тим працював на Донеччині.
Покерувавши ГУНП у Рівненській області, Князєв перейшов до Києва на посаду курівника всієї Нацполіції України. Але в наш дім прийшла війна… Подаємо далі матеріал Суспільного
З генерала у сержанти. Розмова із Сергієм Князєвим на позиціях у Бахмуті
Чорний дим розфарбовує прозоре літнє небо. Військовий у панамі проти сонця кольору хакі та бронежилеті веде нас поміж високих, випалених спекою трав. Він розповідає, що ми перебуваємо в природному заповіднику, і просто під нашими ногами — 40 видів рослин, занесених до Червоної книги.
Це могло би бути цікавою екскурсією, якби степова тиша не здригалася від постійних вибухів. Ми — за кілька кілометрів від Бахмута. І звідси відкривається найгарячіший відрізок фронту на Донбасі.
Тут немає ні оперативних пауз, ні хоча б кількох годин перепочинку для українських військових: одразу на низці напрямків наступає російська армія, і вона має тут певні успіхи.
Тримає цю ділянку фронту разом з іншими підрозділами 72 київська бригада чорних запорожців. З квітня у ній служить колишній голова Нацполіції Сергій Князєв. Власне, це він проводить для нас екскурсію донбаськими степами.
«До речі, ось це озеро бачите? Місцеві люди кажуть, що воно солоне. Може й так, тому що далі шахти, де добувають кам'яну сіль. А нині ми з вами у природному заповіднику, який має назву Бахмутські Пагорби. 90 гектарів землі».
Востаннє із Сергієм Князєвим ми зустрічалися 22 березня в Києві. Тоді у столиці на півтори доби ввели комендантську годину. Князєв допомагав керівництву міста з оборонною стратегією. Військова адміністрація розглядала найгірші сценарії — навколо Києва велися бої, росіяни окупували ближні містечка і села.
На той момент генерал-полковник Князєв був радником голови Національної поліції. Сьогодні, у степах Донбасу, він — просто солдат ЗСУ, як каже про себе сам.
«Старший сержант, бо маю військове звання. Можна було переатестуватись... Але ось біля нас стоїть майор, а я — старший сержант. І яка різниця? Головне, що тут (стукає по голові — ред.) і що ти робиш, який свій досвід вкладаєш в оборону держави. А не оце все (показує на плечі, де мають бути погони — ред.). Цим будемо мірятися після війни. Я знаю з десяток генералів, які пішли у різні підрозділи і несуть солдатську службу».
(Через кілька днів на іншій непростій ділянці фронту, у Барвінковому на Харківщині, hromadske зустріло ще одного генерала — Андрія Крищенка, колишнього начальника поліції Києва; він розповів, що мобілізувався до Нацгвардії).
Після того, як росіяни відступили з Київської області, Князєв зрозумів, що буде кориснішим в армії, ніж у поліції, і просто пішов до військкомату. А оскільки прибув із Білої Церкви, то й «приквартирувався» до 72 бригади, яка там дислокується. Нині його підрозділ несе службу на лінії Торецьк — Нью-Йорк — Бахмут.
«Мене призвали у взвод протиповітряної оборони. І я не соромлюся сказати, що не Джеймс Бонд і не рейнджер, не той, хто одним махом сімох убивав. Я навіть мізинчиком не ворухну, щоб обрати собі ту чи іншу посаду або місце служби», — каже Князєв.
Нині він виконує накази значно молодших від себе. Його безпосередньому командиру, який має звання лейтенанта, — 35 років, самому Князєву — 50. А втім, генерал-полковник поліції каже, що почувається цілком нормально, бо у його командирів більше бойового досвіду — багато хто воює вже дев’ятий рік.
«Ми стримуємо тут наступ росіян цілодобово»
Від місця, де ми беремо інтерв’ю, до позицій росіян — 6-7 кілометрів. Дим фактично позначає лінію фронту, пояснює Князєв. Часто горять поля із пшеницею — окупанти спеціально їх підпалюють. А ще серед білого дня гатять по місцях скупчення людей.
«Ми свої танки у посадках ховаємо, ми не стріляємо з населених пунктів, бо не хочемо, щоб місцеве населення постраждало.
Але недавно на центральний ринок прилетіли ракети “Граду”, людей це досить сильно шокувало, просто посеред білого дня.
У них же завдання не тільки знищити українську армію, а й змінити думку людей. Посіяти паніку, страх, переконати, що саме українська армія — неонацисти і загарбники».
Іноді це окупантам вдається. Хоча місцеві до українських військових ставляться переважно добре, каже Князєв.
У селі можна зайти в будь-яку хату — наллють води, дадуть їсти. А навіть якщо і трапляються ті, хто ставиться вороже, то Князєв їх розуміє.
«Горе затьмарює розум. Коли кожен день когось убивають, коли щодня прилітає… а тут уже 8 років. Від Бахмута до Світлодарська чи Дебальцевого лише 20 кілометрів. І оце “гу-гу” дев'ятий рік — кожного дня, як добрий ранок».
Бригада Князєва нині веде щоденні контактні бої, розповідає він. Командири роблять усе, щоб підлеглі даремно не гинули, а росіяни не просувалися вглиб.
Позиції утримувати вдається — не в останню чергу завдяки допомозі західних партнерів: європейська та американська зброя значно краща за ту, що мають росіяни.
Як приклад Князєв демонструє нам три гранати: дві радянські та одну європейську:
«Це — оборонна граната, а це — наступальна. Їх придумали 100 років тому. А це (показує військовий на третю) — сучасна історія».
Князєв розбирає третю гранату на дві частини і пояснює: якщо скласти докупи, буде оборонна зброя, якщо розібрати — уже наступальна.
«Сучасне і старе, дебільне і розумне. От із чим війна, розумієте? І чому ми, маючи в десять разів менше артилерії, ракет і танків, тримаємось.
Тому що Європа нам дала одну гранату замість їхніх двох, одну гармату замість десяти старих».
Ми повертаємося до машини. У цей час на дорозі з’являються комбайни. Вони їдуть молотити зерно на полях, які росіянам не вдалося підпалити чи захопити.
«У них (росіян — ред.) завдання знищити нас, а наша задача — знищити їх. Але на відміну від них ми розуміємо, що це відбувається на нашій землі і ми не повинні завдавати зайвої шкоди.
Ці фермери біля нас отакенними сльозами плачуть, мовляв, дайте можливість зібрати, хлопці, не відступайте, ми вас просимо. Це людська праця, маса грошей. Ми намагаємось.
Навіть коли формуємо лінію оборони, окопи риємо тощо, ми обов'язково звемо власника й кажемо: дивися, нам треба так, яка твоя думка? Ми не питаємо, чи можна, тому що це війна».
Радіо Трек: НОВИНИ
