«Да какая разніца!». Що хотів, але не зміг сказати Зеленський у новорічну ніч (6 ФОТО)
Замітки на застіллі (АК)
Чесно кажучи, почути повністю промову Володимира Зеленського з першого разу не вдалося.
Надто вже вона була в нього довга. А треба ж було й робити щось.
Проте, навіть моментальні прослуховування (коли ходиш туди-сюди) давали чітко зрозуміти, про що був цей довгий спіч у популярному нині на Заході стилі «Celebrate diversity!».
Ми знаємо російський аналог цієї англійської фрази «Да какая разніца!» та її український варіант:
«Немає різниці, коли святкувати Різдво – 25 грудня чи 7 січня.
Можна навіть двічі на рік святкувати, коли хочеться.
Або взагалі не святкувати, а взяти й почати святкувати Хануку. Немає ж різниці, насправді. Бог же один. Хіба ні?
А ми космополіти – не визнаємо ні гендерних різниць, ні расових, ніяких.
Бо підтримуємо всі та будь-які збочення, що їх пропагують у ЄС. Бо це для нас головне – бути такими, як нам кажуть у Європі, а не такими, як ми є за своїми традиціями.
Одним словом, у випадку з новорічною промовою президента ми з вами не почули нічого такого, чого б ми самі не відстоювали та не пропагували у повсякденному житті, навіть не усвідомлюючи, що пропагуємо безум.
Зеленський, натомість, дуже чітко все розуміє.
Розуміє, що ні про що змістовне йому говорити не можна.
Ні про розпродаж землі транснаціональним корпораціям, ні про катастрофу в економіці, ні про тарифи, які ніхто не може знизити, якщо тільки місцеві бюджети не почнуть прямо дотувати Теплоенерго, ні про газові домовленості з Росією, ні про Донбас.
А Донбас Зеленському треба якось запхнути в Україну. Цього вимагають Мінські угоди, підписані Порошенком, і всі так звані «західні партнери України»: Європа та США.
Як це зробити?
Важко. Єдиний спосіб - починати вводити тезу єдиної країни.
Тільки тепер вже єдиної по-справжньому - від Ужгорода до Луганська.
Умовно кажучи,
«Для нас Львів і Донецьк - це як дві руки. Не можна сказати, яка з них є для нас кращою.
Вони обидві для нас – рідні, і дорогі, і нам потрібні.
Львів – це емоція, національна культура, драйв і порив. Львів – це ІТ і нові технології.
Донецьк – це краса і сила української важкої промисловості. Донецьк – це потуга складної наукоємної індустрії. Донецьк – це плечі Титана, на яких ми як Держава і Нація можемо увійти до 20-ки найрозвинутіших економік світу.
Нарешті прийшов час сказати: нас не повинні лякати відмінності. У відмінностях наша сила.
У єдності та боротьбі протилежностей – як казав Гегель – і є запорука нашого руху вперед. Нашого національного українського успіху.
І тому ми, нарешті, маємо почути Шевченка. Тараса Григоровича, який закликав: «Обнімітеся брати мої, молю вас, благаю».
До кого він промовляв ці слова? Шевченко? До братів, які сидять разом за новорічним чи різдвяним столом?
Ні, він говорив до тих, хто вже похапав у руки вила, ножі та сокири, аби вбивати одне одного – своїх братів – без жалю.
Ось їм він і каже: «Обнімітеся!».
І саме їм він нагадує про це високе слово «братолюбіє», яке ми забули, але яке ми маємо згадати, якщо тільки хочемо зберегти Україну.
Бо, насправді, в Україні – катастрофа. Нас знищують. Нас знищують як Державу. Усі.
Ми потрібні Заходу, Туреччині, Польщі і Росії виключно як ресурс. Природний, людський, органічний.
Ми стоїмо з вами над прірвою у житах, і нас усі штовхають у спину, кажучи, що показують нам шлях.
Реформ.
І врятуватися ми з вами можемо тільки разом. Врятуватися, розвернутися і перемогти.
Чи хочете ви зберегти свою державу, українці?
Чи хочете ви зберегти Україну?».
Одним словом, чогось подібного ми від президента не почули, але загалом – іншими словами та образами – Зеленський, посутньо, хотів десь сказати саме те, що ви прочитали щойно у попередніх абзацах.
З Новим Роком нас усіх!
З Новим Щастям!
P.S.
До речі, автор готовий закластися, що Україна виграє ЧЄ 2020.
Правда, якщо тільки вийде з групи.
Але вона вийде.
Радіо Трек: НОВИНИ
