«Прощавай, Санич. Ми не були друзями. Лише дві доби в цьому Богом проклятому селі. Але… Чомусь у мене на очах сльози…»
Неймовірний текст інженера, який став штурмовиком
Євгеній Шароваров закінчив київський Політех і працював на «Тетрапак», але, коли прийшла Війна, він вирішив не ховатися і не чекати.
Зайдіть на його сторінку. Там нереальне відчуття Війни.
От буквально текст, який він оприлюднив днями:
- Тут немає підвала.
Рацію присипало десь на брувствері. Не дуже сильно, бо я її чую навіть крізь свист у вухах.
- Вежа, я Моряк. Тут нема підвала як чуєте, прийом?
Наша позиція в посадці над селом. Була. Ми ледь встигли трохи пострілять з кулемета по ворожій піхоті, що бігала між хатами, як прилетів ПТУР.
Внизу, під пагорбом село.
Половина під під@рами, в інший половині тримається декілька наших позицій.
Наша задача – прикрити наших вогнем зверху, з посадки що іде через пагорб.
Вони весь ранок пробували нас нащупать з міномета, проте ще густа посадка та маскувальні сіткі не давали дронами нас побачити, тож вони просто кидали міну за міною наобум, перепахуючи посадку.
Ми обережно огризались з глибини посадки кулеметом, встигли розхрєнячить СПшку, ще одну групу загнали в підвал і не давали вилізти, поки їм не прилетіло від арти.
ПТУР це погано. Значить стріляли не наобум, а саме по нам.
Оператор промахнувся на чуть-чуть, ракета вдарила нижче по склону, обваливши брувствер, скинувши на мене кулемет.
Уламками позрізало гілки, до яких була закріплена сітка, і все наше маскування впало на мене. Зверху десь гудів дрон, чекаючи хто вискочить з посадки.
До сутінок ще пару годин, тож ми лежимо, присипані землею, і не рухаємось. Підари знову починають трохи накидувать по посадці, але так, про всяк випадок. Поки ми чекаємо, у нас є єдина розвага – слухати рацію, що лежить на брувствері позаду від мене.
- Вежа, тут нема підвала як чуєте, прийом?
Вежа чує. Тиждень тому, коли наша група була в селі, там була позиція. Крайня позиція, яка не давала під@рам пройти далі в село.
Позицію довбали мінометом, танчіком, а після провалу чергового штурму вирішили проблему радикально – не пожаліли три ПТУРа на хату, в якій залишилось півтори стіни і погріб. Наші, хто вижив, обладнали позицію далі по вулиці.
- Моряк, шукайте. За хатою, з іншого боку від дороги. Там був вхід.
- Дзвін, тут суцільний завал цегли.
- Попробуйте розкопати. Там в підвалі залишився Санич. Двохсотий.
Санич… Тиждень тому ми з тобою сиділи в одному підвалі, тушили пожежу після обстрілу, бігли витягувати Арарата з під завалів. Коли ми пробігли пару кілометрів до точки евакуації, Бухгалтер, що був на 20 років молодше за тебе, сказав «Все, не витягую. Хай Санич воює, він може». То був жарт, але в кожному жарті є своя правда…
Ти розповідав історії про побратимів, але потім сказав що всі вони загинули.
А тепер ти сам – частина нової історії. На жаль, у цієї історії сумний кінець.
Моряк пробував знайти вхід. Проте невдовзі прилетів підарський Мавік. Через пару хвилин почали падати міни.
- Вежа, це Моряк. Ми під обстрілом.
- Ви знайшли Санича? Його теж чекають вдома.
- Вежа, мінус. Підвал завалило.
Наших загиблих чекають вдома. Вежа розуміє, що це останній шанс забрати Санича. Через пару годин тут вже будуть під@ри. Проте обстріл посилюється.
- Моряк, я Вежа. Відходьте.
Прощавай, Санич. Ми не були друзями. Лише дві доби в цьому Богом проклятому селі. Але… Чомусь у мене на очах сльози…
Всі позивні, назви, характер позицій змінено. Всі співпадіння випадкові.
Радіо Трек: НОВИНИ
