10 років без Гурія Бухала (6 ФОТО)

субота, 05 травня 2018 14:06

Триб’ют від сина

[media=115248]

Мало хто пише так зворушливо і гарно про свого Тата, як це робить рівненський журналіст Олексій Бухало. Сьогодні для цього є особлива причина.

Сьогодні, 5 травня, виповнюється 10 років, як пішов із життя відомий на Рівненщині подвижник, історик та краєзнавець Гурій Васильович Бу́хало.

Вікіпедія каже:

Гурій Васильович Бу́хало – iсторик, краєзнавець, громадський діяч. Автор понад 700 наукових публікацій та окремих наукових видань, зокрема присвячених Берестецькій битві.

Його публікації з даної тематики опубліковані в багатьох виданнях США, Канади, Великої Британії, Німеччини, Польщі та Росії тощо.

Батько письменниці Лідії Рибенко, рівненського журналіста та історика Олексія Бухала. Почесний громадянин Рівного.

Сьогодні його син написав до свого тата так:

Привіт, тату!

Як ти? Я? Дякую, наче гаразд.

Пам‘ятаєш, ти бідкався, що в інституті історією не надто цікавлюся? Наче виправився. Але до твого далеко. Ти жив книгами, в музеї, в бібліотеках, архівах. Мені лишав неділю.

У вагоні дитячої залізниці, спостерігаючи за літаками аеропорту чи за гонщиками на спідвеї, після чергової цікавої оповіді приговорював – вчися. Вчуся, тато, читаю, шукаю, хоч інколи буває ліньки, ти ж мене знаєш.

Частенько вчить і розчаровує життя з нечесними й байдужими людьми навколо.

Знаю, ти б все пояснив, примирив, заспокоїв. Ти завжди мав відповідь, завжди допомагав. Тільки єдиний раз підвів – десять років тому, так само в травні, коли я заїхав на обід і ми домовилися про зустріч ввечері. Тоді залишив і мовчиш.

Знаю, що все буде гаразд – я пам‘ятаю твої поради.

Поруч? Знаю, але ж мовчиш.

До речі, це вже не перший раз в цьому році Олексій так зворушливо пише.

31 березня до дня народження свого батька він написав таке:

Неділя. Ранок. П‘ятдесятирічний чоловік щось на ходу радісно розповідає допитливому хлопчикові. Малий слухає, але інколи перебиває запитаннями. Ось вони сідають в автобус і прямують до місцевого аеропорту. Хтось звертається, -«передай дідові гроші за проїзд», на що чують відповідь крізь зуби – «Це мій тато, а не дід!». Всі присутні дивуються, мовляв, такого віку батько, а хлочина не розуміє в чому справа....

Так, це його тато і це їхній день. Він тиждень дивився, як тато невтомно читав, писав, а потім закривався у ванній і до півночі друкував на машинці свої статті. Але сьогодні неділя. Це їхній день! Ось вони їдуть дивитися на літаки, вечері відвідають спідвей або ще якусь недільну розвагу.

Так проходило моє дитинство. Дякую, тобі тато! Ти завжди був з книгами, паперами, друкарською машинкою, але неділю присвячував нам. Біля книжкових шаф гордо стояв та приговорював – «колись виростеш і зрозумієш, які цінні книги маєш». Потім брав якусь, щось шукав, клав на стіл і писав. Подекуди, я ревнував, коли ти зосереджено думав і просто не помічав мене. Але я знав - неділю ти присвятиш мені і про все розкажеш.

Дякую за книги, дякую за розповіді. Ніколи не чув від тебе «не знаю». А ще не чув жодного матюку чи грубого слова. Коли приходили гості ти часто згадував про Івана Огієнка, чиї проповіді слухав у Холмі та свого батька-священника. Хіба ж ти міг бути іншим!?

Ми мали спільний день народження: 30 березня -мій, а 31 березня -твій. Вдома святкували разом. Твої історично-краєзнавчі розповіді були наче перформанс для присутніх. Коли готував матеріал, гості, певне, ставали першими, кому щастило почути щось нове, цікаве, унікальне з твоїх останніх знахідок.

Рівно 10 років тому вітав тебе востаннє. Ніколи не думав, що оті неділі з дитинства колись закінчаться. Здавалося, що будеш поруч завжди, радитимеш, повчатимеш. Сьогодні уже 9 років без тебе. Наче немало часу пройшло. Але, знаєш, інколи так кортить взяти тебе за руку, глянути з нижнього дитячого ракурсу, щоб щось спитати....

З Днем народження, тато!